Сонце поволі сходило над Гоґвортсом, і Велика зала полум’яніла життям і світлом. Гаррі був мовби центром нестримного виливу цих неймовірних почуттів радості й журби, горя й тріумфу. Усі хотіли бути з ним — їхнім вождем і символом, їхнім рятівником і поводирем, і те, що він давно не спав, що прагнув побути в товаристві лише кількох із них, мало кого хвилювало. Він мусив розмовляти з тими, хто втратив родичів чи друзів, тиснути руки, бачити їхні сльози, приймати слова вдячності, слухати новини з усіх-усюд про те, що по всій країні приходять до тями імперіуснуті, що смертежери тікають або їх захоплюють в полон, що негайно виходять на волю невинні в’язні Азкабану, і що тимчасовим міністром магії призначено Кінґслі Шеклболта…

Труп Волдеморта винесли з зали й поклали в іншій кімнаті, далеко від тіл Фреда, Тонкс, Люпина, Коліна Кріві та п’ятдесяти інших бійців, що загинули в битві проти нього. Макґонеґел повернула на свої місця столи гуртожитків, але ніхто не звертав на них уваги. Усі сиділи впереміш — викладачі й учні, привиди й батьки, кентаври й ельфи-домовики. Фіренце лежав, оклигуючи, в кутку, а Ґроп зазирав у розбите вікно, і всі кидали їжу в його усміхнену ротяку. За якийсь час виснажений і спустошений Гаррі отямився на лаві поруч з Луною.

— Я б на твоєму місці хотіла тиші й спокою, — сказала вона.

— А я й хочу, — відповів він.

— Зараз я відверну їхню увагу, — пообіцяла вона. — Накинь плащ.

Не встиг він щось відповісти, як вона вже крикнула:

— Ой, дивіться, бліберний хочкудик! — і показала кудись у вікно. Усі, хто це почув, озирнулись, а Гаррі накинув плащ-невидимку і встав.

Тепер він міг спокійно пройтися по залі. Побачив за два столи від себе Джіні. Вона сиділа, поклавши голову матері на плече. Ще буде час з нею поговорити — цілі години, дні, а то й роки. Побачив Невіла, коло його тарілки лежав Ґрифіндорів меч. Невіл їв, оточений групкою палких шанувальників. Гаррі йшов у проході між столами й помітив трьох Мелфоїв, що попритулялися одне до одного, невпевнені, чи їм тут місце, хоча ніхто й не звертав на них уваги. Скрізь Гаррі бачив возз’єднані родини і врешті-решт знайшов тих двох людей, чийого товариства потребував найбільше.

— Це я, — пробурмотів він, нахиляючись поміж ними. — Підете зі мною?

Вони відразу підвелися й усі троє — Гаррі, Рон і Герміона — вийшли з Великої зали. З мармурових сходів повиривало великі шматки мармуру, частина балюстради просто зникла, і скрізь, поки вони піднімалися вгору, їм траплялися уламки каміння і плями крові.

Десь удалині вони почули Півза, що ширяв коридорами, виспівуючи переможну пісню, яку сам і склав: