— Ходімо до музею! — сказала дівчина.

Дядько Петро скривився:

— Погляньте, яка навколо чудова жива осіння імпресія! Навіщо нам той мертвий, вкритий пилюкою музейний імпресіонізм?

— Там трофейні німецькі романтики, — сказав я. — Нема імпресіоністів.

— Він антивізуал, як і більшість лакуз дискурсу, — повідомив я дівчині. — Але музейна пилюка — метадон джентельмена!

Дядько торкнувся її обличчя й розвернув до себе:

— Ваша меланхолійна краса така витончена, ви на тлі осені — найспокусливіша картина, крім вас не бажаю бачити жодної, тим паче у цьому провінційному зібранні.

(Лестощі на дівок перші два рази працюють не гірше за гроші, потім доводиться витрачатися або визискувати віддалену перспективу одруження).

І тут нас надибала її подруга. Років тридцяти, несимпатична, проходила випадково, вони рік не бачилися, вона знову, але вже остаточно, повернулася з Якутії, кимсь там працювала… Поки дівчата обмінювалися слиною та вигуками, дядько Петро раптом захотів до музею, але лише якщо всі разом.

— Дивись, яка каменюка в неї на пальці, — прошепотів він у моє вухо.

В її каблучці був справді великий, необроблений, певне, якутський алмаз. Вона десь поспішала, але я поцілував її руку з алмазом, і до музею ми пішли разом.

Дядько Петро, приобійняв дівчину (запам’ятати нарешті — Олена! — як ту контролершу ОТК з вагоноремонтного, — моєї першої й останньої роботи) і довго дивився на «Дощ у паризькому передмісті».

— Як ти гадаєш, скільки це коштує? — він повернувся в мій бік.

— Полотно десь метр сімдесят на метр двадцять, — я знизав плечима. — Якби це був Пісаро! Проте розмір таки важить.

— Ні, не тільки вона, все це?

— Усі картини? — здивувалася дівчина Олена.

— Усі разом, мабуть, дорожче, ніж якщо продавати кожну окремо. Може, мільярд, — сказав я навмання і взяв подругу Олени за руку з каблучкою. — Тебе як звуть?

— Наталка, — відповіла вона. Ну звісно ж, хто б сумнівався!

Як і більшість публіки в мистецьких зібраннях, мій дядько Петро й дівчата зберігали тупувато зосереджений вираз обличчя. Вони розглядали полотна, а я — їх.

Найбільш абстрактне людське мистецтво, яке до того ж потребує для сприйняття серйозного дрилю — музика.