Проте саме знавці та аматори музики, навіть класичної — найчисельніші. У мене є знайомий барига (невеликого польоту), він плаче в опері. Від розчулення. Я йому заздрю. Мені насолода від оперного співу недоступна.

Незрівнянно менше тих, хто здатен розуміти поезію. Хоча вона намагається досягти того самого ефекту, що й музика, але простішими засобами. Можливо, поезія важча від того, що, крім станів та інтонацій (які є матеріалом музики), утримує ще й думку. Наші одномірні брати в побуті обмінюються станами та інтонаціями, не думками. Думка — це зайве обтяження, ускладнення. Тому споживачів поезії мало.

— Утім, найменше таки знавців живопису. — Це я сказав уголос, і дівчина Наталка подивилася на мене зі здивуванням. — Живопис мав би бути найлегшим для сприйняття, але його мало хто сприймає.

— Я сприймаю, — збрехала Наталка. — Мені подобається.

Я подумав, що мені з нею буде дуже нудно й усміхнувся їй.

* * *

Наступного дня був понеділок. О дванадцятій ми зустрілися з дядьком Петром у кав’ярні Алли Іванівни. Я приїхав разом з нею. Вона пішла дресирувати офіціанток, а ми присіли за столик у глибині зали. Мав підійти його колишній співкамерник, принести набойку на якогось жирного баригу (як він поетично зауважував, «мутного, мов отара бродячих підарасів»). В очікуванні я допив каву, вивалив гущу на тарілочку й розмазував ложечкою в жіноче обличчя з непропорційно товстими губами, які тоді саме ставали модними.

— Ти звернув увагу? — сказав я. — Там, у музеї, нема мусорів, ніхто не охороняє.

— У бабці, що на касі, десь має бути тривожна кнопка. Певне, сподіваються на те, що мусарня за кількасот метрів, встигнуть доїхати.

— Можна зробити вчотирьох: один за кермом, один притримує бабцю, двоє беруть картину в першій же залі від каси. Мабуть, той портрет на повний зріст з майстерні Лукаса Кранаха.

— Якщо ми візьмемо одну картину з музею, який не охороняється, нас не запишуть золотими літерами до історії мистецтва. Треба брати всі.

(Серед терпигорців не буває вповні нормальних людей).

Тим часом підійшов співкамерник дядька Петра, огрядний і років на десять старший за нього. Колись вони разом довго перебували в одному слідчому ізоляторі й потоваришували. У дядька Петра було здирництво та підробка документів, у співкамерника — хабар та зловживання службовим становищем. У першій половині дев’яностих він був заступником голови Одеської обласної ради, далі — працював у Мінсільгоспі, доки не посадили (селян колись арештовували за три колосини, його — за три мільйони), зараз мутить з «Нафтогазом».