Є люди, які коли з’являються, заповнюють собою весь простір. Цей був з таких. Нам довелося вислухати за його доньку, за його хвороби, за його будинок під Одесою, за його нову перспективну схему постачання газу, за його старого друга, принаймні, так він стверджував, — нового російського посла Черномирдіна, через якого ця схема мала реалізуватися. На десятій хвилині цього словесного потоку я домалював на тарілочці жіночу голівку й заходився пригадувати картини зі вчорашнього музею: деякі не підходили за розміром, деякі було б шкода псувати — вирізати з рами, а деякі мені не подобалися. Країна, що позбавлена значних художніх зібрань, приречена. Коли мені доводилося бувати закордоном (ми відбирали потримані автівки в співвітчизників, які ті купляли, щоб перегнати в Україну) я, як не було роботи, завжди безліч часу марнував у музеях.

Брів собі якось чималенькою пінакотекою й поглядав того разу переважно на портрети. А саме — на портрети XV–XVII століть, на всіх тих шляхтичів, кондотьєрів, вояків, полководців, переможців й зауважував у них задумливі інтелігентні обличчя й глибоку духовність в очах.

Аж раптом бачу брутальну солдафонську пику з тупуватим поглядом гопника (ні з чим не сплутаєш), нахиляюся прочитати табличку — автопортрет Веласкеса!

Тим часом співкамерник згадав за зустріч, яка відбулася кілька років тому в Одесі й була присвячена проблемам урегулювання Придністровського конфлікту (тут я знову став слухати). Він відповідав за наїдки й бухло. Приїхали молдавський президент Снєгур, тодішній український президент Кравчук, президент Придністров’я Смирнов та мер Одеси Гурвіц. Чекали на Черномирдіна, який тоді був москальським прем’єром. Снєгур та Кравчук запропонували Смирнову розпочати розмову без Черномирдіна, щоб не втрачати часу. «Ні, — відповів Смирнов, — хай приїде дядя спонсор. Я маю спочатку перетворити з ним». (На той час Придністров’я було винне москальському «Газпрому» близько трьохсот мільйонів доларів).

— У призначенні «дяді спонсора» послом в Україну марно шукати прихованого геополітичного змісту, — продовжував співкамерник. — Сенс цього призначення — психологічний. Путін потроху розганяє московську тусівку.

В Москві — час чиновників. Однакові костюми, однакові краватки, однакові обличчя. Держдума структурується не по фракціях, а повзводно. Всім колоритним персонажам — час на пенсію або в Україну.

— Для нас це непогано, — сказав дядько Петро. — «Дядя спонсор» веселить своїми афоризмами вже не росіян, а киян (Черномирдін уславився казармено-адміністативними приповідками). Можна помріяти про утворення такого собі Київського клубу. Це, якби серби додумалися відправити до нас послом Мілошевича, чілійці — Піночета, поляки — Валенсу, афганці — Бін Ладена… Що ти там збирався розказати за якогось баригу?