Вона провела мене до дверей і поцілувала в обидві щоки. — Ми з вами непогано бавили час. Не згадуйте лихом.

VI

VI

Ось і кінець моєї повісті. Про Ларрі відтоді я нічого не чув, та й не сподівався почути. А що він завжди здійснював свої наміри, то ймовірно, що, повернувшись до Америки, пішов працювати десь у гараж, а потім шоферував на вантажній машині, поки пізнав краще рідну країну, якої не бачив стільки років. По тому він міг, чом би й ні, здійснити свій фантастичний замір — стати шофером таксі; щоправда, то була просто випадкова думка, яку він жартома кинув мені через столик у нічному ресторані, але я б не дуже й здивувався, коли б він і це виконав. Принаймні, сідаючи в Нью-Йорку в таксі, я відтоді щоразу гляну в обличчя водієві — чи не подивляться на мене у відповідь глибоко посаджені очі Ларрі, із зачаєною в них сумовитою усмішкою? Цього не сталося. Почалась війна. В авіацію він уже не годився за віком, але, можливо, він знов водить вантажну машину на батьківщині чи за морем; або ж працює десь на заводі. Мені хочеться думати, що в години дозвілля він пише книжку, де намагається розповісти про все, чого навчило його життя і чим він хоче поділитися з іншими, але, якщо й почато таку книжку, то спливе багато днів, поки вона вивершиться. А втім, часу він має доволі, бо прожиті літа не лишили на ньому своїх знаків і він досі молодий душею і тілом.

Він не шанолюбець і не жадає слави; перспектива стати «діячем», «постаттю» йому глибоко відразлива; можливо, він і не бажає нічого більшого, ніж жити тим життям, яке вибрав, і просто лишатись самим собою. Він надто скромний, щоб ставити себе комусь за приклад, але, можливо, сподівається, що бодай кілька неприкаяних душ, приваблених до нього, мов метелики на світло свічки, розділять згодом його палку віру в те, що істинну втіху може дати лише життя духу; вірить, що сам він, простуючи безкорисливо й самозречено шляхом довершеності, цим послужить людям незгірше, аніж коли б писав книжки чи промовляв до тисячних юрб.

Але все це припущення. Сам я — «із праху земного»; я можу лише захоплюватись світлим горінням такої виняткової людини, але не можу поставити себе на її місце й проникнути в найпотаємніші глибини її єства, як іноді мені начебто щастило, коли я здибався з людьми, ближчими до пересічного типу. Ларрі, як і хотів, розчинився в тому бурхливому людському конгломераті, в тому юрмищі особистостей, шматованих стількома суперечливими інтересами, заблуканих у світовому хаосі, таких спраглих добра, зовні таких упевнених у собі, а внутрішньо таких розгублених, таких добрих і жорстоких, довірливих і насторожених, скупих і щедрих, які в сукупності називаються народом Сполучених Штатів. Оце і все, що я можу сказати про Ларрі. Розумію, як незадовільно звучить такий загальний висновок, але що вдієш. Одначе, вже дописуючи цю книжку і з почуттям провини усвідомлюючи, що полишаю читача у невіданні, й не знаючи, чим тут зарадити, я подумки озирнувся на довгу свою оповідь, чи не доберу хоч якого способу скінчити її трохи задовільніше, і собі на превеликий подив переконався, що зовсім незумисне написав саме історію із щасливою розв’язкою. Адже всі мої персонажі, так чи так, сягнули того, до чого прагли: Елліот — місця у вищому світі; Ізабелла — надійного становища, підкріпленого солідним капіталом, у діяльному й культурному суспільному колі; Грей — постійного прибуткового діла з конторою, де може перебути час від дев’ятої до шостої години; Сюзанна Рув’є — впевненості у завтрашньому дні; Софі — смерті, а Ларрі — щастя. І нехай собі як знають прискіпуються пихаті високолобі критики, а ми, читацька публіка, всі в глибині душі любимо історії із щасливим кінцем — тим-то моя розв’язка, либонь, не така вже й погана.