— Ви все це заслужили, моя люба. Ви Завжди були добра душа.

— Et ta soeur, — додала вона, що аж ніяк не надається до перекладу. — Але це ще не все. Мсьє Ашіль купив на моє ім’я віллу в Сан-Рафаелі, на узбережжі, отож у лілльському товаристві я посяду місце не лише як відома художниця, але і як багата жінка. Він наміряється через два-три роки відійти від справ, і ми заживемо на Рів’єрі, як вельможі. Поки я займатимуся мистецтвом, він собі кататиметься в човні та ловитиме креветки. А зараз я покажу вам мої картини.

Сюзанна займалася живописом уже кілька років, по черзі наслідувала манеру чи не всіх своїх коханців, і таки виробила свій власний стиль. Рисунка вона й досі не навчилась, але розвинула приємне чуття кольору. Вона показала мені пейзажі, що їх намалювала, коли гостювала у матері в Анжу, куточки Версальського саду й лісу Фонтенбло, вуличні сценки, що привернули її увагу в паризьких передмістях. Це був живопис легкий і нематеріальний, але в ньому був чар польової квітки й навіть якась недбала витонченість. Одна картина мені особливо сподобалась, і, щоб зробити приємність Сюзанні, я висловив бажання купити її. Вже не згадаю, як вона називалась — чи то «Лісова галявина», чи то «Білий шарф», я не з’ясував цього й подосі. Я спитав, скільки вона коштує, ціна виявилась помірною, і я сказав, що беру її.

— Ви ангел! — вигукнула Сюзанна. — Перша продана картина. Звісно, одержати ви її зможете лише після виставки, але я простежу, щоб у газетах згадали, що її купили ви. Зрештою, вам зайва реклама теж не зашкодить. Я рада, що ви вибрали саме цю, я маю її за одну з найкращих моїх робіт. — Вона взяла люстерко й подивилась, як у ньому відбивається картина. — У ній є шарм, — сказала вона, мружачи очі. — Безперечно, є. А ті зелені тони, які вони соковиті й заразом які ніжні! А ота біла цята посередині — справжня знахідка. Вона тримає всю картину, надає композиційної єдності. Так, тут видно талант, ніхто не заперечить — справжній талант.

Я переконався, що вона вже переступила ту грань, що відділяє любителя від професіонала.

— Ну, а тепер, мій дружочку, ми набазікалися, досить. Мені пора знов братися до роботи.

— А мені пора йти, — мовив я.

— До речі, де той сердешний Ларрі, — досі серед червоношкірих?

Отак непоштиво мала вона звичку йменувати жителів Країни Самого Господа Бога.

— Наскільки мені відомо, так.

— Тяжко йому там, певне, доводиться, такому лагідному та милому. Якщо вірити кіно, там не життя, а жах — усі ті гангстери, ковбої, мексиканці. Не скажу, щоб ті ковбої та не мали чоловічої привабливості. О-ля-ля. Але ж кажуть, що в Нью-Йорку небезпечно виходити на вулицю без револьвера в кишені.