— Мейєргайм? Та це ж чудово. Як вам це вдалося?

Треба сказати, що Мейєргайм — не якийсь там нікчемний торговець із вулиці Сени, з тих, що ось-ось розоряться й зачиняться. Мейєргайм — власник чудової виставкової зали на грошовитім березі Сени, його знають і за кордоном. Якщо вже він пригрів художника, успіх тому забезпечений.

— Мсьє Ашіль привів його, щоб подивився мої роботи, й він сказав, що я вельми талановита.

— A d’autres, ma vieille, — сказав я, що в перекладі означає приблизно: «Розкажи своїй бабусі».

Вона зиркнула на мене й захихотіла.

— А я заміж виходжу.

— За Мейєргайма?

— Таке скажете. — Вона відклала пензлі й палітру. — З самого рання працюю, треба передихнути. Вип’ємо по скляночці портвейну, і я вам усе розкажу.

Одна з дрібних прикростей паризького життя полягає в тому, що вас будь-якої неслушної хвилини можуть присилувати випити склянку поганенького портвейну. З цим доводиться миритись. Сюзанна принесла пляшку й дві склянки, налила й сіла, полегшено зітхнувши.

— Стільки годин простояла на ногах, а я ж маю розширення вен, вони так болять. Ну, то ось які мої справи. Мсьє Ашіля дружина померла на початку цього року. Вона була добра жінка, хороша католичка, але оженився він на ній не з любові, а з ділових міркувань, і, хоч він її шанував, було б перебільшенням сказати, що після її смерті він невтішний у своєму горі. Син його вигідно одружений і добре справується в родинній фірмі, а дочка заручена з графом. Щоправда, з бельгійським, але справжнім, у нього навіть є дуже гарний замок під Намюром. Мсьє Ашіль каже, що його покійна дружина не захотіла б, щоб через неї відкладалося щастя двох молодих сердець, тож, хоч вони ще носять жалобу, весілля відбудеться, тільки-но вирішиться матеріальне питання. Мсьє Ашіль, звісно, нудьгуватиме сам-один у тій своїй озії в Ліллі, йому потрібна жінка — не тільки створювати йому затишок, а й вести дім, як того вимагає його становище. Одне слово, він попросив мене посісти місце його покійної дружини, і от як він розумно міркує: «Першого разу я одружився, щоб покінчити з конкуренцією між двома фірмами, й не шкодую, що так учинив; а зараз чом би мені не одружитися вдруге — заради власного задоволення?»

— Вітаю вас, — мовив я.

— Мабуть, мені бракуватиме волі. Я так тішилася нею. Але треба думати й про майбутнє. По секрету вам скажу: мені вже пішов п’ятий десяток. Мсьє Ашіль нині в небезпечному віці — а раптом закохається в двадцятилітку? Де я тоді голову прихилю? Та й про доньку подумати треба. Їй вже шістнадцять, росте вродлива, як і її татусь. Я дала їй непогану освіту. Але кому стане краще, коли я візьмусь заперечувати очевидні факти? Вона ж не має ані хисту, щоб стати акторкою, ані темпераменту, щоб піти в повії, як бідолашна її мати. Тож я спитаю вас, на що вона може розраховувати? Місце секретарки, робота на пошті. А мсьє Ашіль великодушно погодився, щоб вона жила з нами, й пообіцяв дати за нею добрий посаг, отже, пристойне заміжжя їй забезпечене. Повірте мені, любий друже, хай там люди що завгодно кажуть, але для жінки й нині найкраща професія — заміжжя. Коли вже йдеться про щастя моєї дочки, то як я могла не пристати на таку пропозицію? Хай навіть доведеться пожертвувати деякими втіхами (а втім, вони й так діставатимуться мені дедалі рідше); адже, затямте, коли я вийду заміж, я буду суворо доброчесна — тривалий досвід переконав мене в тому, що основою щасливого шлюбу може бути лише цілковита вірність з обох сторін.