У Далласі я ніколи не бував, та гадаю, що там, як і в інших американських містах, є житловий район, звідки машиною легко дістатись і до ділового центру, й до заміського клубу і де люди з достатком мають чудові будинки серед великих садів, де з вікон вітальні відкривається прегарний краєвид — гори там чи широкі поля. Десь у такому районі, в такому будинку, обличкованому і вмебльованому в щонайсучаснішому стилі наймоднішим нью-йоркським декоратором, напевне й живе Ізабелла. Я тільки сподіваюся, що її Ренуар і її Гоген, її натюрморт Мане та пейзаж Моне не виглядають там надто по-старосвітському. Їдальня там, без сумніву, досить простора для дамських сніданків — із добрим вином і вишуканими наїдками, — які вона влаштовує досить часто. Ізабелла багато чого навчилася в Парижі. Вона б не вибрала ось цього будинку, якби з першого погляду не оцінила, що вітальня чудово підійде для вечірок із танцями, які вона залюбки справлятиме, коли трохи підростуть дочки. А вони ось-ось і на порі стануть. Джоун і Прісцилла, звісно ж, чудово виховані, їх посилають до щонайкращих шкіл, а Ізабелла вже подбає, щоб вони набули всієї тієї витонченості й довершеності, які зроблять їх жаданими в очах прийнятних залицяльників. Грей, мабуть, досі ще дужче почервонів на обличчі, ще більше погладшав і полисів, та мені не віриться, щоб Ізабелла хоч трохи змінилась. Вона й нині вродливіша за своїх дочок. Метьюріни, безперечно, стали окрасою тамтешнього товариства й тішаться заслуженою популярністю. Ізабелла завжди цікава, витончена, люб’язна й тактовна, а Грей — у повному розумінні слова Славний Хлопець.

V

V

Я і далі зрідка бачився з Сюзанною Рув’є, аж поки несподівана переміна в її становищі змусила її покинути Париж, і вона також випала з мого життя. Якось пополудні, років за два після описаних подій, згаявши приємну годинку серед книжок у галереях Одеону, я з’ясував, що маю ще вільний час, і здумав навідати Сюзанну. Я не бачив її вже півроку. Вона відчинила мені двері — в заляпаній фарбами блузі, на великому пальці палітра, в зубах пензель.

— Ah, c’est vous, cher ami. Entrez, je vous en prie[74].

Трохи здивований таким офіційним звертанням, адже звичайно ми були з нею на «ти», я зайшов до кімнатчини, що правила водночас і за вітальню, й за майстерню. На мольберті було нап’яте полотно.

— Я така зайнята, не знаю, за що й братись, але ви сідайте, а я працюватиму далі. Мені дорога кожна хвилина. Чи ви повірите, Мейєргайм улаштовує мені персональну виставку, я маю підготувати тридцять картин.