Каліст же, маючи однакову із царем злобу та гнів на преподобного, закликав до себе потай одного з учнів його, раніше згаданого Сергія, про якого оповісти обіцяли, і звабив його улесними словами, достатнім золотом та сріблом, щоб винайшов на преподобного певні вини й наклепи, бо знав його життя. Він же, як другий Юда, полюбивши срібло, учителя свого зненавидів, почав ретельно гадати, як би зшити сітку неправдивих наговорів на неповинного і святого отця. Не мігши в непорочному житті його, як у пресвітлому сонці, знайти жодної вади, вийшов із монастиря його, як заблудле овеча з отари, і пристав до одного сановника, який збирав у Никомидії царську данину, на ймення Авликалам, знайшовши його за посібника своєї злоби, і обидва на святого шукали неправедних наклепницьких вин. Погодившись поміж себе, написали на нього наклепницьку книгу, в якій на початку поклали, ніби Стефан огуджує царя і йменням його, як єретичним, бридиться, і нітить народ, науськуючи тих, що приходили до нього, щоб повставали супроти царя; та й інші написали на нього численні вини, які через велике псевдослів'я полишаємо як непотрібні. Нарешті про блаженну оту вищезгадану Анну написали, котра, покинувши світ і всі його марноти, постриглася руками преподобного Стефана в ангельський образ та інокувала в монастирі Трихинарійському, — ніби з нею, вночі сходячись, Стефан чинить гріха нечистоти. До цього брехливого свого наговору подбали звабити одну рабиню тієї блаженної Анни, щоб засвідчила, що правда це, відтак обіцяли їй не тільки свободу й достатньо золота подати, але і за певного сановитого чоловіка, котрий служить у царському дворі, у подружжя віддати. І написавши таку на преподобного книгу тяжких вин і наклепів із псевдосвідченнями Анниної рабині, послали через одного воїна до царя, який тоді був у скитських місцях. Цар же, прийнявши й прочитавши книгу, порадів і послав відтак писання до свого намісника, що був у Царгороді, на ймення Антит, повеліваючи, щоб до жіночого монастиря, який стояв при Авксентієвій горі, дійшов із старатливістю і, вивівши звідти інокиню Анну, хай би швидко до нього відіслав. Намісник же, повеління царське прийнявши, відтак пішов на бран до того монастиря із великою кількістю озброєних воїв, котрі напали на монастиря з оголеними мечами. Інокині ж тоді були зібрані у церкву й співали третій час; коли ж уздріли несподіване нашестя воїнів й оголені мечі, тож жахнулися великим страхом: одні-бо у вівтар побігли, сховавшись під божественною трапезою, інші ж кинулися нагору тікати, одначе воїни всіх піймали. Ігуменя, бувши стара літами, вийшовши до воїнів, дерзновенно до них мовила: "Що чините, християнами бувши? Пощо нападаєте на освячених Богові наречених, які не учинили вам ніякого зла?" Вони ж відповіли їй: "Видай нам Анну, блудницю Стефанову, цього від вас царське повеління вимагає". Вона ж, прикликавши Анну та й іншу з нею, на ім'я Теофанна, навчила їх корисними словами, щоб берегли себе сторожко од ворожої зваби і безбоязно за неповинність святого й преподобного отця та вчителя свого нехай постануть. Відтак, Божому захисту їх уручивши, послала їх із воїнами.