Був і сам наставник, преподобний Іван, досконалим мужем у чеснотах і наповнений благодаті Духа Божого та пророчого дару. Якось, ото, блаженний Стефан прийшов з якогось послушання і знайшов святого свого старця, коли той поклав голову свою на віконце печери і гірко ридав. Стефан же став перед віконцем, чекаючи звичайного від старця благословення, і довго стояв мовчки, дивуючись гіркому старцевому риданню, і не смів його запитати, яка ж причина того плачу. Одначе сам старець мовив: "Ти винуватець, — сказав, — улюблений сину, ридання мого, про тебе я так гірко плачу; відкрив-бо мені Господь, що місце це тобою має бути розбудоване і зросте, але від іконоборців швидко прийде в розор та запустіння". Блаженний же Стефан, почувши це від свого вчителя, зітхнув тяжко та й рече: "Чи про мене, чесний отче, щось тобі відкрив Господь? Що зі мною має статися? Як провидів ти про мене? Чи загину і я, переможений розпутним їхнім єретичним ученням? Старець же відповів: "Ні, дитино, не буде тобі того ніколи, одначе з апостолом кажу: "Отож уважай, щоб поводитися обережно". Як маєш тоді ходити? Писане-бо є: "А хто витерпить аж до кінця — той буде спасенний". І багато оповів йому, розказуючи про все, що має бути потім.

Тим часом помер Стефановий батько, про що довідався Стефан і пішов із благословення духовного свого отця у Візантію і, пошанувавши належним похованням плотського родителя, продав усі, що залишилися після нього, маєтки та й роздав убогим. Узявши ж матір із одною сестрою (уже-бо друга його сестра інокувала, постригшись, у дівочому монастирі, що був в Візантії), повів їх до монастиря святих Жон, котрий був збудований і освячений самим згаданим преподобним Авксентієм і названий ним Трихинарія, тобто Волосяний, — і це, з одного боку, за жорсткість та незручність дороги, яка веде до того монастиря, а по-друге, за тісноту життя тих, котрі чинять там подвига, і через гострість одеж їхніх волосяних. Там-ото постриг їх в іноцтво, сам-бо повернувся до преподобного свого наставника, вправляючись у звичайних іночих трудах та подвигах.

Невдовзі отець і вчитель його преподобний Іван відійшов до Господа; над ним же поплакавши достатньо, прикликав пустельників, що були там близько, і з ними чесне тіло святого отця зі слізьми та риданнями і з належним співом поховав. І лишався сам у тій печері, маючи тоді мало більше тридцяти років. Наслідувавши печеру свого померлого святого вчителя й попередніх, котрі там жили, преподобних отців, став наслідником і досконалого їхнього в чеснотах життя, через що й інша братія почала приходити до нього, зволяючи з ним жити і бажаючи мати його собі за наставника та вчителя. Між них був і Марин, чоловік добрий і цнотливий, після нього Іван та Христофор, після них Захарія, благочестивий муж; також двійця злобних людей, Сергій та Стефан, — про них пізніше буде мова. По тому інших шість — їхні імена є записані у книзі тих, що служать Христові. І, влаштувавши при печері монастиря, жили задля Бога, маючи собі ігуменом преподобного Стефана, а харч собі здобували від поту лиця свого і від діла рук своїх. Сам преподобний Стефан умів добре писати книги і, продаючи їх, себе та інших виживлював. Бог же, котрий живив Ізраїля в пустелі, і цим рабам своїм подавав на всяку потребу, тож збувалося щодо них слово євангельське: "Шукайте ж найперш Царства Божого і правди Його — а все інше вам додасться".