— Ілюмінати? — перепитав вражений гід і ще раз подивився на документ у Ленґдона в руці. — Хто ви такі, люди добрі?

Вітторія взяла ініціативу у свої руки.

— Ми шукаємо те, що може називатися земним гробом Санті. Тут, у Римі. Ви не підкажете, що б це могло бути?

Гід розгубився.

— Це єдиний гріб Рафаеля в Римі.

Ленґдон намагався думати, але розум його не слухався. Якщо 1655 року Рафаель був похований не в Римі, то про що ж ідеться у вірші? Земний гріб Санті, демона діра. Що ж це за дідько? Думай!

— Може, був іще якийсь художник на прізвище Санті? — запитала Вітторія.

Гід знизав плечима.

— Принаймні я такого не знаю.

— Може, не художник, а просто хтось відомий? Може, якийсь учений, поет чи астроном мав прізвище Санті?

Гід уже був би радий спекатись їх якнайшвидше.

— Ні, мадам. Єдиний Санті, про якого я чув, це Рафаель, архітектор.

— Архітектор? — перепитала Вітторія. — Я думала, він був художником!

— Він був, звичайно, і тим, й іншим. Як і всі вони. Мікеланджело, да Вінчі, Рафаель.

Ленґдон не знав, що підказало йому цю ідею слова гіда чи вишукані надгробки уздовж стіни, — але це не мало значення. Він збагнув. Санті був архітектором. Від цього усвідомлення думки посипались одна за одною, як доміно. Архітектори часів Відродження або уславляли Бога, будуючи великі церкви, або ж уславляли видатних осіб, споруджуючи їм розкішні надгробки. Гріб Санті. Чи може таке бути? Образи тепер з’являлися швидше...

«Мона Ліза» да Вінчі

«Латаття» Моне