Відповіді не було.

— Він не рухається, — сказав Ленґдон. — Але в мене таке враження... Та ні, це неможливо.

— Яке враження? — Вітторія тепер теж зазирала в отвір.

Ленґдон примружився.

— У мене таке враження, наче він стоїть.

Вітторія затамувала подих і теж опустила голову в отвір, щоб краще бачити. За мить вона випросталась.

— Маєте рацію. Він і справді стоїть! Може, він іще живий і погребує допомоги! Агов?! — гукнула вона. — Мі può sentire?

У відповідь — тиша. Від запліснявілих стін навіть не йшла луна.

Вітторія рішуче рушила до хисткої драбини.

— Я лізу вниз.

Ленґдон схопив її за руку.

— Ні. Це небезпечно. Я сам полізу.

Цього разу Вітторія не наполягала.

66

66

Чиніта Макрі лютувала. Тепер вона сиділа спереду в мікроавтобусі Бі-бі-сі, який зупинився на одному з перехресть на віа Томачеллі. Ґюнтер Ґлік вивчав карту Рима. Було зрозуміло, що він заблукав. Як Макрі й побоювалась, таємничий незнайомець подзвонив знову і надав нову інформацію.

— П’яца дель Пополо, — не здавався Ґлік. — Ось що нам потрібно. Там є якась церква. А в ній — доказ.

— Доказ. — Чиніта перестала протирати окуляри і повернулась до нього. — Доказ, що вбили кардинала?

— Так він сказав.