— Як ви почуваєтесь? — Вона ніжно взяла його руку й помацала пульс.

— Дякую. — Ленґдон, нарешті, сів. — Оліветті шаленіє з люті.

Вітторія кивнула:

— Він має на це всі підстави. Ми схибили.

— Тобто я схибив.

— То реабілітуйтеся. Допоможіть спіймати його наступного разу.

Наступного разу? Ленґдон подумав, що це прикрий жарт. Наступного разу не буде! Ми прогавили свій шанс!

Вітторія подивилась на його годинник.

— Міккі каже, що ми маємо сорок хвилин. Зберіться з думками й допоможіть мені вирахувати наступний вказівник.

— Я ж сказав вам, Вітторіє, тих скульптур більше немає. Стежка світла... — Ленґдон запнувся.

Вітторія ледь усміхнулась.

Заточуючись, Ленґдон, зірвався на ноги й витріщився на твори мистецтва, що оточували його з усіх боків. Піраміди, зірки, планети, еліпси. Раптом усе стало на свої місця. Це — перший олтар науки! Пантеон тут ні до чого! Він збагнув, що ця непримітна каплиця ідеально відповідала намірам ілюмінатів — значно більше, ніж відомий на весь світ Пантеон. Каплиця Кіджі була альковом, про який мало хто знав, буквально дірою в стіні — пам’ятником видатному покровителеві науки, оздобленим земними символами. Досконало.

Ленґдон сперся до стіни й уважно дивився на величезні піраміди. Вітторія, безперечно, мала рацію. Якщо ця каплиця були першим олтарем науки, то в ній могла й досі стояти скульптури ілюмінатів, що слугувала першим вказівником на стежці про світлення. Коли Ленґдон усвідомив, що не все ще втрачено, у ньому знову прокинулась надія. Якщо вказівник і справді тут, то нони можуть знайти наступний олтар і схопити вбивцю там.

Вітторія підійшла до нього ближче.