— Звідки я знаю? — Ґлік не відводив погляду від церкви. — Ти все знімаєш?
— Кожну деталь.
Ґлік пишався собою.
— Ти й досі вважаєш, що нам слід повертатися до Ватикану й пильнувати конклав?
Чиніта вагалась. Тут однозначно щось відбувалося, але вона не перший рік працювала в журналістиці і знала, що навіть найзахопливіші події іноді можуть пояснюватися дуже банально.
— Усе це може виявитися мильною бульбашкою, — сказала вона нарешті. — Можливо, ці хлопці дістали таку саму інформацію, як і ти, і просто її перевіряють. Не виключено, що це фальшива тривога.
Ґлік схопив її за руку.
— Дивися! Камеру! Швидше! — Він показав на церкву.
Чиніта знову спрямувала камеру на сходи церкви.
— Привіт, — сказала вона, побачивши на порозі чоловіка.
— Що це за франт?
Чиніта підкрутила об’єктив.
— Досі ще його не бачила. — Придивилась уважніше до обличчя й усміхнулась. — Але була б зовсім не проти побачити знову.
Роберт Ленґдон збіг зі сходів і кинувся до центру майдану. Надворі вже сутеніло, весняне сонце в південному Римі сідало пізно. Воно вже зайшло за будинки, і на майдан лягли довгі тіні.
— Гаразд, Берніні, — сказав він уголос сам до себе. — Куди ж, чорт забирай, показує твій янгол?
Він озирнувся й перевірив, у який бік дивиться церква. Уявив каплицю Кіджі всередині і скульптуру янгола. Не вагаючись, повернувся обличчям до заходу — туди, куди невблаганно опускалося сонце. Час танув.
— Південний захід, — упевнено сказав він і сердито глянув на крамниці й житлові будинки, що заступали вид на місто. — Наступний вказівник там.
Напружуючи пам’ять, Ленґдон згадував, сторінку за сторінкою, історію італійського мистецтва. Він доволі добре знав творчість Берніні, проте розумів: цей скульптор залишив після себе надто велику спадщину, щоб нефахівець міг знати її всю напам’ять. Однак, зважаючи на те, що перший вказівник виявився доволі відомим — «Авакум і янгол», Ленґдон сподівався, що другий буде принаймні не менш відомим і він зможе вгадати його з пам’яті.