Ленґдон придивився всередину скляного сховища. Боже милосердний. Навіть у темряві було видно, що воно напаковане вщерть.

— Командир сказав: усе, що Берніні створив під опікою Ватикану, має бути тут, у переліку майна.

Ленґдон кивнув, зрозумівши, що розрахунок командира цілком може виявитися слушним. У часи Берніні все, що митець створював, перебуваючи під опікою Папи, за законом ставало власністю Ватикану. Щоправда, це більше нагадувало феодалізм, аніж опіку, але видатні митці жили добре й рідко нарікали на долю.

— У тому числі й роботи, що знаходяться в храмах поза межами Ватикану?

Солдат подивився на нього здивовано.

— Звичайно. Усі католицькі храми в Римі є власністю Ватикану.

Ленґдон подивився на аркуш, який тримав у руці. На ньому були назви тих двадцяти чи й більше храмів, розташованих у напрямку подиху West Ponente. Один із них був третім олтарем науки, і Ленґдон сподівався, що встигне визначити, який саме. За інших умов він би з радістю оглянув кожний із цих храмів особисто. Але сьогодні він мав тільки двадцять хвилин, щоб знайти те, що потрібно, — храм зі скульптурою Берніні, що якось пов’язана з вогнем.

Ленґдон підійшов до входу в сховище. Гвардієць не зрушив, з місця. Ленґдон подумав, що той вагається, і, усміхнувшись, сказав:

— Повітря всередині непогане. Кисню малувато, але дихати можна.

— Мені наказано провести вас сюди й негайно повертатися в офіс.

— Ви йдете?

— Так. Швейцарським гвардійцям не дозволено заходити до архівів. Я й так порушив правила, прийшовши з вами аж сюди. Командир мені про це нагадав.

— Порушили правила?! — Ви що, не розумієте, що тут сьогодні відбувається? — На чиєму боці ваш командир, чорт його забирай?!

Від привітності на обличчі гвардійця не залишилося й сліду. Шрам під оком засмикався. Погляд став жорстким і раптом нагадав самого Оліветті.