— Звичайно. Біль — це невіддільний компонент дорослішання Саме так ми вчимося.

— Отож-бо, — кивнув камерарій.

90

90

Ленґдон і Вітторія спостерігали за п’яца Барберіні з темного провулка із західного боку майдану. Церква була від них навпроти — її маківка, що височіла над довколишніми будівлями, невиразно вирізнялася на тлі темного неба. Вечір подарував жадану прохолоду, і Ленґдонові було дивно, що на майдані нікого немає. Із відчинених вікон угорі долинав голосний звук телевізорів, і це нагадало йому, куди всі поділися.

«...Ватикан досі нічого не коментує... ілюмінати вбили двох кардиналів... у Римі з’явились сатаністи... ходять чутки при глибше проникнення...»

Новина ширилась містом, як свого часу вогонь. Рим, як і весь світ, затамувавши подих, стежив за розгортанням подій. Цікаво, думав Ленґдон, чи вдасться зупинити це божевілля? Оглядаючи майдан, він зауважив, що, попри наступ на його територію сучасних будівель, п’яца Барберіні зберегла первинну овальну форму. Високо вгорі на даху розкішного готелю, немов сучасний пам’ятник давньому героєві, блимав величезний неоновий напис. Вітторія перша його побачила. Напис здавався дивовижно доречним.

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

— За п’ять десята, — сказала Вітторія, уважно оглядаючи майдан. Раптом вона схопила Ленґдона за руку й потягла в тінь. Тоді показала очима на центр майдану.

Ленґдон простежив за її поглядом і заціпенів.

У світлі вуличного ліхтаря рухалися дві темні постаті. Обидві пули загорнуті в довгі плащі, на головах мали темні каптури — традиційний убір католицьких вдів. Ленґдон сказав би, що це жінки, але в темряві не можна було знати напевно. Одна здавалася доволі старою — вона згорбилась і йшла ніби через силу. Друга — вища й сильніша — її підтримувала.

— Дайте пістолет, — попросила Вітторія.

— Не можете ж ви...

Спритно, як кішка, Вітторія вдруге за цей день запхала руку до його кишені й видобула пістолет. Тоді, цілком безшумно, гак начебто її ноги й не торкалися бруківки, вийшла зі сховку, зробила кілька кроків ліворуч і перебігла через майдан, наблизившись до дивної пари ззаду. Якусь мить Ленґдон стояв на місці, приголомшений. Тоді подумки вилаявся і поспішив за Вітторією.

Пара рухалась доволі повільно, і вже за півхвилини Ленґдон і Вітторія доганяли їх. Вітторія невимушено схрестила руки на грудях, таким чином приховавши пістолет так, щоб його можна було вихопити кожної миті. Чим більше скорочувалась відстань між ними, тим швидше йшла Вітторія, і Ленґдон мусив докладати зусиль, щоб не відставати. Він ненароком спіткнувся об камінь, від чого той відлетів убік, і Вітторія сердито зиркнула на нього. Але двоє попереду, схоже, нічого не почули. Вони розмовляли.