Захеканий, Ленґдон добіг до сходів, що вели в нішу паліїв, і подивився вниз. У золотавому сяйві лампад він побачив камерарія — той біг до скляних дверей, що вели до приміщення, де зберігалася знаменита золота скринька.
Камерарій розчахнув двері і вбіг до кімнати зі скринькою. Дивно, але він не звернув на неї жодної уваги, а натомість кинувся до залізних ґрат, що заступали отвір у підлозі. Ставши навколішки, він намагався підняти ґрати.
Ленґдон із жахом спостерігав за цим. Нарешті він збагнув, куди прямує камерарій.
— Отче! Не треба!
Відчинивши скляні двері і підбігши до камерарія, Ленґдон побачив, що той тягне важкі ґрати на себе. Урешті-решт залізним люк піддався й голосно брязнув об мармурову підлогу. За ним Ленґдон побачив вузьку шахту й круті сходи, що вели в чорну безодню. Камерарій рішуче ступив до отвору в підлозі. Ленґдон схопив його за голі плечі й потягнув назад. Шкіра в того була слизька від поту, але Ленґдон тримав міцно.
Камерарій обернувся, щиро здивований.
— Що ви робите?
Подивившись йому в очі, Ленґдон збентежився. Погляд камерарія вже не блукав і не був безумний, як у людини, що перебуває в трансі. Його очі дивилися ясно, і в них світилась спокійна рішучість, попри тавро на грудях, яке виглядало жахливо.
— Отче, — звернувся Ленґдон якомога спокійніше, — не спускайтесь туди. Нам треба йти звідси.
— Сину мій, — відказав камерарій на диво лагідно, — я щойно дістав звістку. Я знаю...
— Камерарію! — Це був Шартран. Він та інші гвардійці саме збігли вниз у супроводі Макрі та її відеокамери.
Побачивши відкритий отвір у підлозі, Шартран сполотнів Він перехрестився і з вдячністю глянув на Ленґдона, радий, що той спинив камерарія. Ленґдон зрозумів. Він достатньо читав про архітектуру Ватикану і знав, що знаходиться за цими ґратами. Це було найсвятіше місце в усьому християнському свіч і
— Сеньйоре, — благав Шартран, — ви переживаєте шок. Треба йти звідси. Туди спускатись зараз не можна. Це самогубство.
Камерарій відреагував несподівано стримано. Він спокійно поклав Шартранові на плече руку.