Ленґдон точно знав, що такого хаосу й істерії, які охопили майдан Святого Петра, Ватикан не бачив за дві тисячі років свого існування. Жодна битва, жодне розп’яття, жодний хрестовий похід, жодне містичне видіння... ніщо не можна порівняти з тією драмою, що відбувалась тут цієї миті.

Трагедія розгорталась, а Ленґдон раптом почувся дивно відстороненим. Йому здалося, що він відірвався від землі і спостерігає за всім цим божевіллям з якогось іншого виміру...

Камерарій із тавром на грудях... сам не свій, і весь світ на нього дивиться...

Діамант ілюмінатів... у всій своїй диявольській красі...

Годинник, що відлічує останні двадцять хвилин в історії Ватикану...

Драма, однак, тільки розпочиналась.

Камерарій, наче в якомусь посттравматичному трансі, раптом відчув у собі неймовірну силу, немов став одержимий демонами. Він щось забурмотів, звертаючись до невидимих духів. Тоді подивився вгору і здійняв руки.

— Кажи! — прокричав він, звертаючись до неба. — Я Тебе чую!

Ленґдон усе зрозумів, і в нього стиснулося серце.

Вітторія, очевидно, теж зрозуміла. Вона сполотніла.

— Він переживає шок, — сказала. — У нього галюцинації. Він думає, що говорить із Богом!

Хтось мусить це припинити, подумав Ленґдон. Це був сумний і жалюгідний кінець. Треба відвезти його до лікарні.

Нижче на сходах стояла Чиніта Макрі, старанно знімаючи все на камеру. Схоже, вона знайшла ідеальний ракурс. Відзняті кадри моментально з’являлися на екранах по той бік майдану і нагадували якийсь безконечний фільм жахів.

У всій цій трагедії було щось героїчне. Камерарій у розірваній сутані з чорним опіком на грудях скидався на лицаря, якому довелося пройти крізь пекло заради цієї єдиної неповторної миті одкровення. Він кричав до неба:

— Ті sento, Dio! Я чую Тебе, Господи!