Останній наївний виклик лихій долі.

Тепер ілюзій у нього не залишилося.

Ленґдон падав, як камінь. Ноги внизу. Руки вгорі, долоні стискають петлі захисного брезенту. Той тріпотів над толовою, немов капелюх гриба. У вухах різко свистів вітер.

Десь угорі почувся глухий вибух. Він здавався далі, ніж Ленґдон очікував. Майже одночасно його накрила вибухова хвиля. Він відчув, як йому стиснуло легені. Тоді раптом повіяло теплом. Ленґдон намагався триматися. Згори ринув потік гарячого повітря. Край брезенту почав плавитися... але швидко згас.

Ленґдон стрімко летів униз на самій межі світлової сфери, почуваючись, як серфінгіст, що намагається випередити тисячофутову хвилю. Тоді тепло несподівано відступило.

Він знову падав у темну прохолоду.

На якусь мить у нього зажевріла надія. Але вона швидко зникла, так само як і спека над головою. Попри напруження в руках, яка свідчило, що брезент таки сповільнює його падіння, вітер свистів у вухах щораз сильніше. Ленґдон не сумнівався, що летить надто швидко, щоб вижити після такого падіння. Від удару об землю він розіб’ється на смерть.

У голові мелькали якісь цифри, але він був надто приголомшений, щоб реально щось порахувати... Один квадратний ярд поперечної поверхні... сповільнює падіння тіла на двадцять відсотків. Єдине, що Ленґдон знав, — то це те, що брезент, який він тримає над головою, достатньо великий, щоб сповільнювати його падіння більше, ніж на двадцять відсотків. Однак свист вітру свідчив, що, попри всю користь від цього брезенту, його, на жаль, замало. Ленґдон все одно летів надто швидко... Удару об бруківку йому не пережити.

Під ним навсібіч розлягався Рим у вогнях. Згори місто було схоже на безкрає зоряне небо. Досконалий візерунок зірок порушувала тільки темна смуга, що розтинала місто надвоє, — широка неосвітлена стрічка, що звивається між вогнів, наче товста змія. Ленґдон подивився вниз на нерівну чорну латку.

Раптом, як гребінець нової хвилі, що несподівано виникає з-за обрію, у нього знову з’явилась надія.

Правою рукою він несамовито потягнув свій імпровізований парашут донизу. Брезент затріпотів сильніше і, обираючи лінію найменшого опору, з’їхав праворуч. Ленґдон відчув, що його теж зносить убік. Він потягнув іще раз, сильніше, не зважаючи на біль у долоні. Брезент роздувся сильніше, і Ленґдон відчув, що його тіло зміщується вбік. Не дуже. Але зміщується! Він знову подивився вниз на чорну звивисту стрічку: Вона була ще далеченько праворуч, але й він був іще досить високо. Чому він так довго чекав? Він потягнув брезент щосили і сказав собі, що тепер усе в руках Божих. З надією дивився він на найширший відрізок ріки і... вперше в житті молив про чудо.