Гелікоптер піднімався вище й вище. Він опинився у пастці. Вогні Рима за відчиненими дверима кабіни віддалялися з кожною секундою. Інстинкт самозбереження казав йому викинути антиматерію просто зараз. Ленґдон знав, що півмилі контейнер пролетить менше ніж за двадцять секунд. Але він падатиме на місто з людьми.
Цікаво, на яку висоту вони вже піднялися, думав Ленґдон. Він знав, що невеличкі літаки з пропелером літають на висоті приблизно чотири милі. Цей гелікоптер
— А якщо ви розрахуєте неправильно? — несподівано запитам камерарій.
Ленґдон був вражений. Камерарій навіть не дивився на нього Очевидно, він прочитав його думки з туманного відображення у вітровому склі. Дивно, але камерарій вже не вів гелікоптер. Він навіть відпустив важіль керування двигуном. Здавалося, машина тепер летить на автопілоті, запрограмована на підйом. Камерарій тим часом підняв руку до стелі кабіни й витягнув з-за оболонки кабелю якийсь ключ.
Ленґдон розгублено спостерігав, як камерарій швидко відімкнув металевий багажник, закріплений між сидіннями, і витягнув звідти великий чорний нейлоновий ранець. Він поклав ранець на сидіння біля себе. Думки в Ленґдона закружляли вихором. Усі рухи камерарія були спокійні й виважені, так начебто він уже давно знайшов вихід.
— Дайте контейнер мені, — суворо сказав він.
Ленґдон уже не знав, що й думати. Він тицьнув контейнер священику.
— Дев’яносто секунд!
Те, що вчинив камерарій, Ленґдона цілковито спантеличило. Обережно тримаючи контейнер двома руками, він поставив його в багажник. Тоді опустив важку металеву кришку і двічі повернув ключ у замку.
— Що ви робите?! — закричав Ленґдон.
— Відводжу нас від спокуси, — незворушно відказав камерарій і викинув ключ у відчинене вікно.
Ключ полетів у темряву, і Ленґдонові здалося, що разом із ним полетіла і його душа.
Камерарій надів нейлоновий ранець на спину і затиснув на талії пасок. Тоді повернувся до занімілого Роберта Ленґдона.
— Мені шкода, — сказав він. — Усе мало статися інакше. — Із цими словами він відчинив двері і вистрибнув у темряву.