— Так! — закричав він у морок безумства. — Я готовий віддати життя за людей! Я умру за них, як умер Твій Син.

Минуло багато годин, а камерарій досі лежав, тремтячи, на холодній землі. Він побачив обличчя матері. Бог має великі плани щодо тебе, казала вона. Камерарій іще глибше поринув у безумство. Саме тоді Бог заговорив до нього знову. Цього разу без слів. Але камерарій усе зрозумів.

Віднови їхню віру.

Як не я... то хто?

Як не тепер... то коли?

Коли гвардійці відімкнули двері Сікстинської капели, камерарій Карло Вентреска відчув, як по його жилах розтікається сила... точнісінько так само, як відчув колись у дитинстві. Бог обрав його. Давним-давно.

Нехай вершиться воля Твоя.

Камерарієві здавалося, наче він знову народився. Швейцарські гвардійці забинтували йому груди, омили його й одягнули в чисту білу мантію. Щоб полегшити біль, вони зробили йому ін’єкцію морфію. Камерарій шкодував, що йому вкололи знеболювальне. Ісус терпів біль три дні і аж тоді вознісся на небо! Він уже від чував, як наркотик притуплює його відчуття... як паморочиться в голові.

Увійшовши до каплиці, він зовсім не здивувався, що кардинали з подивом розглядають його. Вони благоговіють перед Богом, нагадав він собі. Не переді мною, а перед тим, як Бог ЧЕРЕЗ мене вершить свою волю. Йдучи центральним проходом, він у кожному обличчі читав збентеження. А крім того, у поглядах кардиналів було іще щось. Що саме? Камерарій намагався було уявити, як кардинали його зустрінуть. З радістю? З пошаною? Він заглядав їм у вічі і не бачив ані того, ані іншого.

Тоді камерарій подивився на вівтар і побачив Роберта Ленґдона.