— Будь ласка, продовжуйте.
— Ви, мабуть, пригадуєте, — вів далі професор, — як уночі камерарій Карло Вентреска стояв на терасі собору, а всі кардинали в один голос скандували його ім’я?
— Пригадую.
— Так от, дозвольте зачитати вам уривок з давнього закону про вибори. — Доктор Ванек витягнув з кишені якісь папірці, прокашлявся і почав читати: — «Вибір шляхом одностайного схвалення відбувається... коли кардинали, немов за велінням Святого Духа, вільно й спонтанно, гучно й одностайно, проголошують ім’я однієї особи».
Ґлік усміхнувся.
— Отже, ви стверджуєте, що коли минулої ночі кардинали разом скандували ім’я Карло Вентрески, то насправді вони
— Саме так. Ба більше, згідно з цим законом, вибір шляхом одностайного схвалення поширюється не дише на кардиналів відповідного віку, а й на
— Дякую, докторе Ванек. — Ґлік хитро підморгнув Макрі. — Ви нас дуже просвітили....
137
137
Вітторія Ветра сміється до нього й гукає з верхнього ярусу римського Колізею:
— Роберте, швидше! Я так і знала, що треба було пошукати собі молодшого чоловіка! — Її усмішка зачаровує.
Він намагається не відставати, але ноги немов налиті свинцем.
— Зачекай, — благає він. — Будь ласка...
У голові щось гупає.
Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся.
Темно.
Він довго лежав у незнайомій м’якій постелі, не розуміючи, де він. Чудові величезні подушки були набиті гусячим пухом. Повітря приємно пахло сухими квітами. З протилежного боку кімнати виднілись подвійні скляні двері. Вони були відчинені, і з розкішного балкона віяв легкий вітерець. У небі поміж хмарами сяяв місяць. Ленґдон намагався згадати, як він тут опинився... і що це за місце.