У свідомості пролітали якісь безладні фантастичні картини...
У темряві Ленґдон розгледів друге ліжко. Постіль була зім’ята, але в ній нікого не було. Десь за стіною монотонно шуміла вода.
На ліжку Вітторії він побачив подушку з вишитою емблемою: ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ. Ленґдон не втримався від усмішки. Вітторія зробила чудовий вибір. Розкішна будівля Старого світу, що виходить вікнами на фонтан «Тритон» роботи Берніні... В усьому Римі не знайти готелю, який би краще їм пасував.
Раптом Ленґдон почув якесь гупання і збагнув, що його розбудило. Хтось стукав у двері, причому дедалі голосніше.
Спантеличений, Ленґдон встав із ліжка.
На порозі стояв дужий чоловік у розкішному лілово-жовтому однострої.
— Я лейтенант Шартран, — відрекомендувався він. — Швейцарський гвардієць із Ватикану.
Ленґдон і так чудово знав, хто він такий.
— Як... як ви нас знайшли?
— Я побачив, як ви вночі пішли з майдану. Простежив за вами. Щастя, що ви ще тут.
Ленґдона раптом охопила тривога. Невже кардинали послали Шартрана, щоб він привів їх із Вітторією назад до Ватикану? Адже, крім колегії кардиналів, правду знали тільки вони двоє. Вони становили загрозу.
— Його Святість попросив мене передати вам оце, — сказав Шартран, простягнувши конверт із папською печаткою.
Ленґдон розірвав його і прочитав листа, написаного від руки:
Містере Ленґдон і міс Ветро! Хоч як мені хочеться попросити вас тримати в таємниці події останніх двадцяти чотирьох годин, я розумію, що не маю права вимагати від вас іще чогось після всього того, що ви вже для нас зробили. Тому я покірно мовчу і надіюсь, що серце підкаже вам правильне рішення. Здається, світ сьогодні став трохи кращий... Можливо, деякі запитання мають навіть більшу силу, ніж відповіді. Мої двері завжди для вас відчинені. Його Святість, Саверіо Мортаті