— За два дні. Тобі ще варто тут полежати, а сьогодні ввечері тебе переведуть в окрему палату, я домовилася про це. Там є ліжечко, і твій син спатиме біля тебе, якщо ти, звісно ж, захочеш цього.

— Так, так, я зможу, навіть якщо болітиме, я все одно вставатиму до нього, сама годуватиму й надягатиму памперс. Я зможу, — її обличчя світилося тим особливими світлом, яке виходить із серця людини, коли вона без вагань може віддати життя за того, кого любить, і коли саме життя втрачає для неї сенс, бо хтось інший стає для неї цим сенсом.

— Не хвилюйся ти так, все буде як захочеш. Поїхали? — медсестра завезла до палати візок і разом із Діераль підняла Світлану з ліжка та допомогла в ньому вмоститися. — Тобі зручно?

— Так, усе добре. Тільки от що, — опустила очі, було видно, що вона дуже хвилюється й хоче щось сказати, і дуже їй важко цієї миті говорити так, щоб її розуміли, — я не знаю, чи я зможу пережити цю мить, ну, розумієш, оцю мить, коли його побачу, — їй на очі навернулися сльози, і Діераль самій почало дерти десь у горлі, так що здалося, вона сама от-от заплаче.

— Зі щастям зажди отак: чекаєш на нього, чекаєш, а потім боїшся на нього поглянути чи взяти його до рук. Поїхали, я буду поряд. — Візок тихо порипував, наче скавчав десь під плотом сусідський собака.

Виїхали з ліфта. В коридорі не було нікого, і тільки десь з іншого боку лунали кроки та чувся крик немовлят.

— Як прізвище? — огрядна нянька дивилася на Світлану поблажливо й постійно поправляла білу накрохмалену шапочку, вкритий лаком шиньйон темно-рудого кольору був настільки великим, що зрозуміти, як та шапочка взагалі могла на ньому триматися, було вкрай важко.

— Моє? — Світлана розгублено терла пальцем уста й силувано посміхалася.

— Ну не моє ж, — нянька притримувала шапочку рукою і дмухала на непокірні лаковані волосини, які постійно падали їй на носа.

— Шевчук. Світлана Шевчук.

— А ви їй хто? — зміряла Діераль поглядом і дістала із зубів залишки ранкової їжі.

— Кохана, — сказала це так упевнено, що нянька тільки здивовано звела брови й нічого не вимовила.

— Що ж, чекайте, зараз винесуть, — показала свій пишний зад і, міцно тримаючи двома пальцями шапочку, швидко пішла коридором.

Перше, що відчула Світлана, коли їй на руки поклали маленький згорточок у блакитній шапочці, із заплющеними очима та червоним обличчям, — неймовірну ніжність і бажання притулити його до себе й ніколи більше не відпускати.

— Богатир. Їсть так, що тільки подавай, — підстаркувата жінка ховала до кишені 50 гривень, які їй устигла дати Діераль, і якось дуже вмиротворено всміхалась.