— Давай назвемо його Марком, мені завжди подобалось це ім'я. Га? Ти не проти? — Світлана ледь торкалася устами його маленької голівки і втирала сльози, які скрапували дитині на чоло.

— Звісно, ні. Марк то й Марк. Це, по-моєму, римське ім'я. Так, римське. І мені здається, хлопчик із таким іменем буде сильним і ніколи не робитиме зла. Мені так чомусь здається. — Діераль поклала руку Світлані на плече і спостерігала за тим, як маля плямкає губами, шукаючи мамині груди, і невдоволено крутить носом, бачачи свої перші кольорові сни.

— Ви принесете його мені ввечері? — Світлана поцілувала сина й віддала його няні.

— Да. Вам у палату, — понесла дитину до зали і сказала ще щось, але ніхто того не почув.

— Скажи мені, Світлано, — Діераль штовхала возик перед собою і рахувала про себе кроки, — от постійно хочу тебе запитати, але ніяк не наважуся.

— Питай, — зупинилися біля ліфта.

— Ти казатимеш своєму чоловікові, що в тебе син?

— Ні. — Двері відчинилися, люди в кабіні розступилися. — І чому ти не запитала цього раніше? Ні, я не скажу, я розлучилася з ним, і ти знаєш, мені нічого від нього не треба, я тебе люблю, — повернула голову і подивилася Діералі в самі очі. — Чуєш? Люблю.

— Чую, — їй наверталися на очі сльози, але вона їх стримувала і вперто рахувала кроки. — Де'яносто вісім.

— Що? — заїхали до палати.

— Дев'яносто вісім кроків від твого ліжка до твого сина, може, сто. Зовсім небагато, він майже поруч.

— Так, це не так уже й багато, — Світлана скривилася і стиснула кулаки: їй було боляче, і вона цього навіть не приховувала. — Ти прийдеш увечері? — вкрилася ковдрою.

— Звісно, — глянула на годинник, — тепер піду. Мені ще треба підготувати для вас кімнату.

— Тут час тягнутиметься так довго, я знаю, ці маленькі стрілочки зажди вповільнюють ходу, коли ти на когось чекаєш і тобі навіть нема з ким поговорити, — вона знову почала схлипувати.

— Я знаю. Тільки я знаю ще й те, що час лікує. І для тебе зараз це головне. Я прийду, — вона поцілувала Світлану в уста і, прихопивши порожній пакет, вийшла з палати.

Була вже одинадцята година, і їй ще треба було дуже багато зробити й увечері знову прийти сюди. Коли Діераль вийшла з лікарні і сіла в маршрутне таксі, вона вперше за багато років відчула себе щасливою. Бо вперше за багато років поряд із нею була людина, і не одна людина, заради яких вона хотіла жити.

Розділ 57 (Chapter 57)

Розділ 57 (Chapter 57)

— Ну что, билеты на руках, можем отчаливать. — Кіріл барабанив пальцями по керму й нервово кусав губи.