Зрештою терпець Діані урвався, і вона нагорлала на малих. Ледь не силоміць нагодувала Артема, вигнала його з-за комп’ютера й спровадила спати. Далі закутала меншенького, який не припиняв відчайдушного спротиву, у теплу ковдру, вимкнула світло у квартирі й усілась на диван заколисувати. Намертво стиснутий в обіймах, оточений непроглядною темрявою, Даня невдовзі здався і, востаннє ображено схлипнувши, затих.
«Основне тепер — не заснути самій», — думала Діана, заколисуючи притихле хлоп’я.
Зрештою, коли її дворічний син заплющив оченята і почав засинати, жінку буквально трусило від нетерплячки. Бажання почути, що коїлося в кабіні батькового лайнера за дві хвилини до зіткнення з «Øveraasen’ом», за силою могло зрівнятися (якщо не переважало) із сексуальним.
О 21:40 хлопчаки поснули.
Діана віднесла Даню до спальні, вкрила ковдрою і, повернувшись до зали, накинулась на комп’ютер. За кілька секунд, приладнавши замість колонок навушники, вона слухала файл
Якість звуку була відмінною — чи то через те, що «ААРОН 44», який розбився в Парижі, був новим, а відтак і сучасні звукоізоляційні матеріали забезпечували відчутне зниження рівня шуму в салоні; чи то тому, що Денис «почистив» запис, прибравши зайві шуми. Лише іноді стугін вітру за межами кабіни ставав настільки сильним, що перекривав голоси пілотів.
Протягом першої хвилини нічого незвичайного (якщо не зважати на турбулентність) не відбувалося. Відчувалось, що пілоти напружені, але нічого критичного в тому не було.
Діана слухала далі, поволі втягуючись, переносячись до кабіни літака, який мчав крізь сніговий буран до смуги 22L аеропорту Париж-Північ. Освітлення вона не вмикала, і пітьма, що панувала в кімнаті, лише посилювала химерне відчуття: світло з комп’ютерного монітора скидалось на відблиски цифрових дисплеїв кабіни пілотів, тверде робоче крісло здавалося пілотським сидінням.
«Seventy meters. Where is it?»
Поки що Діана плуталася: не розрізняла, який із голосів належить Радиславу Ротку, а який — Метью Ріґґсону, другому пілоту.
«Everything’s fine… Keep watching».
«It’s there… visual contact! — зраділо, з полегшенням. — I see the runway lights».
(
«Affirmative. We land!»
«Fifty meters… Forty… Thirty… Twenty…»
«What the?!. ТВОЮ МАТЬ!» — перший із моментів, про які згадував Марсель Лакруа. Діана відсахнулась від монітора, відчуваючи, як від страху заніміла спина. Тепер вона точно знала, який із двох голосів належить Ротку. Та не це важливо. Промовлена російською лайка повернула Діану на землю. Жінка раптом усвідомила, що перед нею — не аудіокнига, озвучена професійними акторами, не просто двійковий звуковий файл, зібраний з нулів та одиничок. Вигук командира екіпажу, який у критичну мить перейшов на російську, шокував її, показавши, що за голосами, які линуть із навушників, стоять реальні чоловіки, один із яких незабаром загине. І що вже геть погано — Діана напрочуд чітко уявила, що в салоні за спинами пілотів сидить ще півсотні ні в чому не винних людей, яким лишилося жити до кінця запису.