— Ти не забув, що мене відсторонили від розслідування катастрофи? — переборюючи цікавість, запитала вона.

— Знаю, знаю! — із роздратуванням прогудів Марсель. — Мені телефонував хтось із ваших, Аверін чи якось так.

— Мабуть, Авер’янов, — знічуючись, припустила жінка. — Це той, хто телефонував мені у Франції.

— Можливо, він. Я не запам’ятав. Він разів п’ять повторив, що тебе усунуто, напевно, боявся, що я не зрозумію, після чого зажадав, щоб ми більше не повідомляли тобі подробиць розслідування і не надсилали матеріалів, що стосуються катастрофи.

— Справді? — у Діани похололо в грудях. Справа подобалась їй усе менше. Вона почувалась так, наче в темному, гнилому погребі намацала руками щось слизьке й вогке і не могла визначити, що саме стискає: чи то ковзку мотузку, чи то отруйну змію.

— Так.

— Тоді чому ти телефонуєш мені?

— Бо той Аверін видався мені повним мудаком. Він навіть не потурбувався відрядити когось замість тебе.

Діана пирхнула:

— Не буду переконувати в протилежному, бо ти, по суті, маєш рацію. — (Дані набридло вовтузитись біля маминих ніг, він став на рівні і тепер намагався залізти до шафки з кухонним посудом; Діана підступила впритул до стола і підперла дверцята коліном, не даючи Данилу пробратись досередини.) — То що там за новини?

— Годину тому Денис нарешті закінчив декодування даних з уцілілого бортового самописця. Запис цілісінький — жодної втраченої секунди.

— О-о! — Діана не знала, що її тішить більше: розшифрування розмови в пілотській кабіні чи те, що слідчий усупереч бажанню керівництва концерну «Аронов» ділиться з нею інформацією про розслідування. Вона намірилась запитати, чи надішле їй Марсель копію, коли раптом Даня, втомившись безуспішно боротись з маминою ногою, обурився, надувся, лупнув долонею по дверцятах і на все горло заголосив.

— А-а-а-а-а-а-а-а! Ня-я! Ня-я-а-а-а! — словом «ня» (ймовірно, скорочене від «кухня») він позначав керамічно-кришталевий вміст тумбочки.

— Цить! — цикнула Діана.

— Діано? — сторопіло зронив Марсель. — Це…

— Ня-я-а-а-а! А-а-а-а-а-аааа!!! — малюк уперся лобом у дверцята. По щоках текли великі краплі сліз.

— Це мій син! — виклично, з дражливою хрипотою на денці голосу рубанула вона, перекрикуючи Даню.

— У тебе є діти?! — француз був шокований.

«От козел, — зі злістю подумала Діана. — Усі чоловіки однакові. Усі вони, як… як…» — вона навіть слова не могла дібрати, щоб описати своє ставлення до чоловіків.

— Так, двоє! — Діана намагалась звучати впевнено, хоча голос усе одно кривило від образи. — А що?