— Я через це й телефонував. Гадаю, що тобі немає сенсу заїжджати: Даню ти не забереш, хай краще виспиться, та й Артем до того часу, як приїдеш, напевно, уже спатиме, — Гена замовк, чекаючи заперечень, проте Діана мовчала. Чоловік продовжив: — Знаю, у тебе купа справ, я чув у новинах про смерть пілота, тому, якщо хочеш, можеш залишити хлопців ще на один день у мене.

«Він маніпулює, — Діана підозріло вигнула брову, — набирає собі бали, гівнюк!» Разом з тим вона усвідомлювала, що пропозиція Гени надзвичайно доречна.

— Завтра мій батько працює в другу зміну і перед роботою заведе Артема до дитсадка, я посиджу з Данею. Ти забереш Артема, повертаючись з роботи, а я, якщо з меншим усе буде о’кей, приведу його ввечері до тебе додому.

Діана спинилась перед сходами, що вели до підземного переходу, з дивним, неспокійно-морозним відчуттям зауваживши, що Геннадій уперше назвав квартиру, у якій вони спільно прожили шість років, «її домом». Лише її домом.

Вона мотнула головою, відганяючи плаксиві думки: зараз не час себе жаліти. Один вільний день, і вона покінчить із цією історією — забуде навіки про розслідування катастроф, АНТК ім. Аронова, Авер’янова, Пеллеріна і… Марселя Лакруа. Діана не могла відмовитись від такої пропозиції.

Вона могла опиратись, скільки завгодно, але груди затопило почуття вдячності.

— Як тобі така ідея? — озвався її чоловік.

— Гено… — м’яко сказала Діана.

— Га?

— Дякую тобі.

— Та будь ласка, аби тобі було добре. — Несподівано на денці його голосу забриніла надія: — Ти почитаєш те, що я написав?

Діана ще більше полагіднішала:

— Обов’язково, Гено, — на цей раз у голосі не вчувалося жодної фальшивої нотки. — Із задоволенням.

— І скажеш усе, що думаєш? — обережно докинув чоловік.

— Скажу, — вона всміхнулась. Гена не бачив дружини, але відчув це зі зміни тембру її голосу. — Тільки будь готовим до гіркої правди й нищівної критики.

— Ну, якщо все так погано, залишиш листки в корзинці з папером біля унітазу, щоб я використав їх за призначенням.

— Сподіваюсь, що до такого не дійде.

— Усяке може бути, — пробубнів Геннадій.

— До завтра.

— До зустрічі, Діано.