Учепившись поглядом у скривлене обличчя вдови, Діана випалила:

— Усе, чого я хочу: щоб ви підтвердили, що на записі голос вашого чоловіка.

І натиснула кнопку «PLAY».

Збоку «яйця» спалахнула втоплена в пластик ядучо-синя лампочка. Динамік захрипів, Діана викрутила гучність на повну.

На «iPod Shuffle» був лише один MP3-файл — оцифрований запис переговорів у кабіні «ААРОН 44» рейсу 1419. Спершу кімнату заповнило затушоване гудіння авіаційних турбін, змішане з шумом повітря, що треться об фюзеляж, а тоді залунали фрази:

— «Ме́те, не шарпайся, — англійська з виразним акцентом. — Ми на глісаді. За чверть години питимемо каву в кімнаті для відпочинку».

У Марини двічі вирвався химерний кавкаючий звук. Складалося враження, що замість повітря вдова силкується заковтнути воду чи в’язке желе. Погляд перемістився з Діани на яйцеподібний динамік.

Пролунав голос другого пілота:

— «Сімдесят метрів… Де вона?»

І знову командир екіпажу:

— «Все в нормі… Видивляйся».

— О, Боже… — прохрипіла Марина, тягнучись рукою до динаміка, але не торкаючись його. З очей ринули сльози. Півсекунди назад повіки були сухими, немов шерстю натерті, а тепер сльози збігали щільною вервечкою, наче хтось вичавлював їх, краплина за краплиною, з невидимої піпетки. Сльози лишали по собі нерівні блискучі сліди на щоках.

— «Є…Є візуальний контакт! — радів Метью Ріґґсон. — Бачу вогні смуги».