Марина поставила лікті на стіл і, ігноруючи викладені гостею речі, вперла погляд у стільницю за кілька сантиметрів від краю стола. Стала терти скроні долонями. Не пучками пальців, а саме долонями. У цьому жесті було стільки безнадії й розпачу, що Діана довго не наважувалась заговорити.

Вони просиділи мовчки зо три хвилини, чуючи, як у кімнаті, де Оленка додивлялась «Спуск», лунало глухе гарчання й тріщали спецефекти, після чого Марина відвела долоні від обличчя і перепросила:

— Пробачте, що не пропоную вам чаю чи кави… Немає сил шукати кавоварку серед запакованих речей.

— Усе гаразд, — Діана вдруге відчула непевність та каяття: не слід було приходити. У смітнику неподалік мийки вона побачила зіжмаканий паперовий пакет з усміхненим личком, логотипом мережі ресторанів японської їжі «СушиЯ», і здогадалась, що всі ці дні Марина з дочками харчується, замовляючи їжу телефоном.

Вдова неквапно здійняла голову і перехопила погляд Діани:

— Ви розслідуєте авіакатастрофу?

— Так, — гостя підібралась, наче кішка перед стрибком, відчувши, що настав момент для головного, але… більше нічого не сказала. Діана з легким роздратуванням усвідомила, що не готова до розмови.

Погляд Марини «поплив» праворуч, ковзнув по стільниці і зупинився на портретові Радислава. Жінка видала ротом дивний звук, наче похлинувшись повітрям:

— Я не знаю, що тепер з нами буде. Не знаю, як житимемо без нього.

— Я вас розумію, — ледве ворушачи язиком, промовила Діана. — У мене теж двоє дітей — хлопці. І я також виховую їх сама.

Вдова відвела погляд від перев’язаного чорною стрічкою портрета:

— Ваш чоловік… їхній батько… він помер?

— Е… — Діана здригнулась, уявивши Гену в труні. Хай як сильно вона ненавиділа і зневажала Геннадія, але смерті йому не бажала. Ніколи. — Ні… Я вигнала його.

— Тоді нічого ви не розумієте! — очі Марини покруглішали, висунувшись з орбіт. Слова вилітали з недобрим шипінням: — Як ви можете порівнювати?.. Як… Як можна таке казати?..

Голос господарки пішов хвилями. Він вигинався і тремтів, неначе довжелезний міст, що ввійшов у резонанс із зовнішньою силою й от-от зруйнується через те, що частота його власних коливань збіглась із частотою подразника. «Тільки не зараз, Марино! — подумки благала Діана. — Будь ласка… прошу вас… тільки не зараз!»

Жінка стрималася. Набравши в груди повітря, вона стисла пальцями стільницю і сухо, на одному подиху, випалила:

— Чому ви прийшли?

— Я намагаюсь відновити події того вечора, коли загинув ваш чоловік, усі події, що передували фатальному зіткненню, і… дещо не збігається.