— Добре, добре, це займе не більше секунди. Воно в моєму гаманці, Ральфе. Я зберігаю всі свої папірці тут і ніколи нічого не викидаю.

Він розкрив гаманець, виставляючи на огляд зім’яті рахунки, фотографії (і провалитися йому на цьому місці, якщо Ральф не помітив, що на одній із них Тріґер зображений з величезним окунем у руках), старі візитні картки, пожовтілі й потерті від часу. Трігер перебирав весь цей мотлох зі швидкістю банківського клерка, що називає курс обміну валют.

— Ніколи нічого не викидаю, — бурмотав Трігер. — На них дуже зручно писати, краще, ніж у блокноті, до того ж їх дають безкоштовно. Секундочку… Чорт забирай, і де ж вона?

Луїза нетерпляче подивилася на Ральфа й кивнула у бік дороги. Ральф проігнорував як погляд, так і жест. У його грудях дивно занило. Внутрішнім оком він побачив, як пише щось вказівним пальцем на запітнілому склі вантажівки Трігера п’ятнадцять місяців тому.

— Ральфе, пам’ятаєш шарф, що був на Діпно в той день? Білий, із червоними мітками?

— Звичайно, пам’ятаю, — відповів Ральф.

«Ах ти ж піхволизе! — обізвав Ед огрядного водія пікапа. — Грав я твою маму, а ти вилизував!». І шарф він теж чудово пам’ятав. Ось лише червоні мітки зовсім не були безглуздим візерунком; це була ідеограма або ідеограми. У Ральфа засмоктало під ложечкою, коли Трігер перестав ритися в гаманці. Тепер Ральф зрозумів, у чому справа. Він знав.

— Ральфе, ти був на війні? — запитав Трігер. — На великій. На Другій світовій?

— Певною мірою, — відповів Ральф. — Здебільшого я «воював» у Техасі. На початку сорок п’ятого мене відправили за океан, але я постійно був у другому ешелоні.

Тріґер кивнув:

— Виходить, тебе відправили в Європу. Тому що в регіоні Тихого океану не було такого ешелону.

— Я був в Англії, — підтвердив Ральф, — потім у Німеччині.

Тріґер задоволено кивав:

— Якби ти служив на Тихому океані, ти б знав, що напис на шарфі зовсім не китайський.

— Японський. Правильно, Тріґу?

Трігер кивнув. У руці він тримав одну з візитних карток. На чистому боці Ральф побачив грубу імітацію двох символів із шарфа Еда, подвійний символ, який він сам написав на запітнілому склі вантажівки Тріґера.

— Про що ви говорите? — втрутилася Луїза, тепер у її голосі звучало не нетерпіння, а жах.

— Я мусив би знати. — Ральф почув свій слабкий, переляканий голос. — Просто зобов’язаний.

— Знати що? — Луїза труснула його за плече. — Знати що?

Ральф не відповів. Немов у сні, він простягнув руку і взяв картку. Тріґер Вашон уже не посміхався, його темні очі з похмурою увагою вивчали Ральфа.