— Але ми ж знаємо, — запротестувала Луїза. — Якщо ми не втрутимося, сьогодні ввечері під час виступу цієї жінки Ед Діпно вчинить самогубство, забравши з собою дві тисячі ні в чому не винних життів.

— Так, — погодився Ральф, — і ми зробимо все можливе, щоб зупинити його, Луїзо. Щодо цього не хвилюйся. — Ральф допив каву й поставив чашку на блюдце. Тепер шлунок його прокинувся й вимагав їжі. — Я не можу стояти осторонь і дозволити Еду вбити всіх цих людей, як не можу не лайнутися, якщо хтось поцілить мені м’ячем у голову. Ось тільки ми не мали нагоди дочитати контракт до кінця, і саме це мене лякає. — Він похитнувся. — Я до смерті наляканий.

— Про що ти говориш?

— Про те, що нас розіграли як по нотах. Нам відомо, чому ми повинні спробувати запобігти виступу Сьюзен Дей; ми не можемо допустити й думки, що божевільний фанатик уб’є кілька тисяч безневинних людей. Але нам невідомо, чому вони хочуть, щоб саме ми зробили це. Ось що лякає мене.

— У нас є шанс урятувати дві тисячі людських життів, — сказала Луїза. — Ти маєш на увазі, що це багато для нас, але не для них?

— Саме про це я й кажу. Не думаю, щоб цих типів вражала кількість можливих жертв; вони вбивають нас не десятками чи сотнями тисяч, а мільйонами. Вони звикли до видовища того, як Визначеність та Випадковість стирають нас із лиця землі.

— Як, наприклад, при пожежі або під час повені в Деррі вісім років тому, — зауважила Луїза.

— Так, але навіть подібні події ніщо в порівнянні з тим, що відбувається в світі щороку. Повінь вісімдесят п’ятого року тут, у Деррі, забрала двісті двадцять життів, але минулої зими в Пакистані в результаті повені загинуло більше трьохсот п’ятдесяти людей, а останній великий землетрус у Туреччині убив більше чотирьох тисяч. А ще вибух атомного реактора в Чорнобилі. Десь я читав, що понад сімдесят тисяч людей померло від променевої хвороби. Величезна кількість панам, скакалок і пар… окулярів, Луїзо. — Ральф жахнувся, мало не сказавши «пар сережок».

— Не продовжуй, — Луїзу пересмикнуло.

— Мені ця тема не більш приємна, ніж тобі, — зауважив Ральф. — Але я змушений говорити хоча б тому, що двоє типів увесь час намагалися відволікти нас від неї. Розумієш, до чого я тебе підводжу? Мусиш розуміти. Великі трагедії завжди були частиною Випадковості; то що ж змінилося тепер?

— Не знаю, — похитала головою Луїза, — але для них було дуже важливо тримати нас подалі.

Ральф ствердно кивнув. Він відчував, як кофеїн розігріває його кров, поколює в пальцях.

— Упевнений. А тепер згадай нашу розмову на лікарняному даху. Чи чула ти коли-небудь, щоб два чоловіки пояснювали настільки багато, так і не пояснивши нічого?