— Добре. — Луїза підкликала офіціантку. — Звідси ми поїдемо з відкритими вікнами, а потім зупинимося в «Данкін донатс» і захопимо із собою каву й тістечка. Сьогодні плачу я.
Ральф посміхнувся. Посмішка вийшла широкою, від вуха до вуха, і якоюсь незв’язною, нагадуючи блаженну усмішку підпилого гуляки.
— Обов’язково, мадам.
Коли підійшла офіціантка й поклала перед ним чек, Ральф помітив, що на її фартуху більше немає значка «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».
— Послухайте, — зі зворушливою відвертістю мовила вона. — Мені жаль, якщо я вас образила. Ви ж приїхали снідати, а не вислуховувати нотації.
— Ви нас не образили, — заспокоїв її Ральф і глянув на Луїзу, та ствердно кивнула. Офіціантка посміхнулася:
— Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.
— Нічого, нічого. — Луїза поплескала жінку по руці. — Усе нормально.
Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.
Ральф дістав з нагрудної кишені ручку, перевернув паперову серветку й швидко накидав кілька слів. Потім, витягши гаманець, дістав п’ять доларів і поклав їх поверх написаного. Коли офіціантка підійде за чайовими, вона обов’язково прочитає послання.
Ральф узяв чек і помахав ним перед обличчям Луїзи.
— Це наше перше справжнє побачення, отже, будемо платити навпіл, — сказав він. — Якщо я залишу їй п’ять, то мені не буде вистачати трьох баксів. Тільки не кажи, що ти розорена.
— Хто? Королева покеру в Ладлоу? Не дурій, любий. — Луїза передала йому жменю купюр, діставши їх із сумочки. Поки Ральф вишукував потрібну йому банкноту, Луїза прочитала написане на серветці:
— Я знаю, це нерозумно, — сказав Ральф.
Луїза чмокнула його в кінчик носа:
— Завжди розумно допомагати людям.