— І справді.

— До того ж під час нашої розмови час летів так швидко, як буває при піднятті на кілька рівнів. Вони теж спостерігали за його польотом, повір. Вони розрахували цю сцену таким чином, щоб коли ми довідаємося те, що нам необхідно знати, у нас не залишиться часу на питання, на які їм не хотілося відповідати. Гадаю, вони хотіли вселити нам думку, що ми діємо в інтересах суспільства, що мова йде лише про порятунок багатьох життів, але вони не могли сказати цього прямо, тому що…

— Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.

— Абсолютно правильно.

— Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?

Він похитав головою:

— Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.

Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою — фактично вибитий з колії.

— Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?

— І я, — неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.

— І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?

— Так.

— Тоді відкинь усе інше, — спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. — Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.

Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» — покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.

«Невже! — холодно поцікавилася в його голові Керолайн. — Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом[46] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі — тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»

Так. Занадто довге повернення в Едем.

— Чому ти посміхаєшся, Ральфе?

Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».