— Так — Керолайн сказала б, що до раю ще далеко.

— Тримайся мене, Ральфе Робертсе, і ми не заблукаємо.

— Ральф Робертс? Ніколи про такого не чув. Мене ж звуть Нортон.

Він був радий з того, що Луїза розсміялася.

Розділ двадцять четвертий

Розділ двадцять четвертий

1.

Вони повільно йшли по асфальтованій автостоянці. Сьогодні ввечері тут буде повно машин. Приходь, дивися, слухай, покажи себе… А найголовніше — доведи своєму місту і всій країні, що тебе не залякають жодні Чарлі Пікерінґи. Навіть меншість, яку стримував страх, не може не виявити свого хворобливого інтересу. Наблизившись до бігової доріжки, Ральф і Луїза водночас підійшли до краю савана. Тут саван був товщий, щільніший, Ральф відчував його колоподібний рух, немов саван був витканий із дрібних порошин, що рухаються. Він нагадував повітря над відкритою сміттєспалювальною піччю, яке аж блищить від жару спалюваного в ній паперу.

Слух Ральфа вловлював два звуки, що накладаються один на одного. Верхній був сріблистим подихом. Ральф подумав, що цей звук може належати вітру, якщо той навчиться плакати. Від такого пищання мурашки бігли по шкірі, але другий, нижній звук виразно був неприємний — слиняве плямкання, немов десь поблизу величезний беззубий рот пережовував їжу.

Підійшовши до темної, ворухливої оболонки савана, Луїза зупинилася й звернула переляканий, благальний погляд на Ральфа. Вона заговорила голосом маленької дівчинки:

— Навряд чи я зможу пройти крізь це. — Луїза замовкла, борючись із собою, потім знову заговорила: — Знаєш, воно живе. Воно спостерігає за ними. — І вказала пальцем через плече як на людей, що стовпилися на автостоянці, так і на команду телерепортерів і техніків, що займалися своїми справами ближче до будівлі. —…І це жахливо, але воно бачить і нас, що ще гірше… Бо знає, що ми теж його бачимо. Це, радше, не бачення, а відчування.

Тепер чавкання, здавалося, майже оформилось у слова, і що далі Ральф прислухався, то дужче переконувався у правильності свого припущення.

(«Заб-бб-и-и-р-р-рай-теся. Г-г-геть ї-і-і-жа хр-р-роб б-ба-ків»).

— Ральфе, — прошепотіла Луїза. — Ти чуєш?

(«Н-н-нен-н-на-ви-джу-у-у. У-у-уби-и-и-ва-ти-му-у-у. У-у-усіх-х-х»).

Ральф кивнув і знову взяв жінку під руку:

— Ходімо. Луїзо.

— Ходімо?.. Куди?

— Униз. До кінця.

Якусь мить вона з нерозумінням дивилася на Ральфа; потім кивнула, Ральф відчув внутрішній спалах — трохи сильніше, ніж минулого разу, і раптом день довкола нього прояснився. Туманний бар’єр, що рухався перед ними, розтанув, зник. Проте вони зажмурилися й затамували подих, коли підійшли до того місця, де, як вони знали, був край савана. Ральф відчув, як напружилася рука Луїзи, коли вона поспішно долала невидимий бар’єр, а коли він сам проходив крізь нього, темний поплутаний клубок спогадів — повільна смерть його дружини, втрата улюбленого собаки в дитинстві, образ Білла Мак-Говерна, що сповзає по стіні й хапається за груди, — огорнув його розум, а потім стиснув жорсткою, невблаганною хваткою. Чулися сріблисті схлипи, такі безперервні й моторошно безглузді, — схлипи ідіота. Вони подолали бар’єр.