2.

Коли вони вийшли з-під дерев’яної арки автостоянки, Ральф підвів Луїзу до лавочки й змусив сісти, незважаючи на всі її запевняння щодо чудового самопочуття.

— Гаразд, але мені й самому необхідно зібратися з думками.

Вона ніжно поцілувала його в щоку:

— Скільки завгодно, любий.

Ральфу знадобилося хвилин п’ять, перш ніж він відчув у собі достатньо сил. Він узяв Луїзу за руку, і вони разом підвелися.

— Ральфе, ти відшукав його сліди?

Він кивнув:

— Щоб побачити їх, нам потрібно підстрибнути на два рівні. Спершу я піднявся на рівень бачення аур, адже на цьому щаблі час не прискорюється, проте трюк не спрацював. Треба було чогось більшого. Однак варто бути дуже обережними. Бо коли ми бачимо…

— Нас теж можуть бачити Так. До того ж нам не можна гаяти часу.

— Безперечно. Ти готова?

— Майже. Здається, для початку мені потрібен ще один поцілунок. Годиться й швидкоплинний.

Посміхаючись, Ральф поцілував жінку.

— Ось тепер я готова.

— Тоді ходімо.

Спалах.

3.

Біля автобусної зупинки виднілися червонуваті плями слідів, що вели у бік доріжки, якою користувалися бігуни із травня по вересень, Луїза затрималася на мить біля низького дощатого паркану, оглядаючись довкола, бажаючи переконатися, що трибуни стадіону порожні, потім підстрибнула вище. Вона рухалася з легкістю й грацією молоденької дівчини, але, перекинувши ногу через паркан і осідлавши його, завмерла. На обличчі її з’явився змішаний вираз подиву й конфузу.

— Луїзо? З тобою все гаразд?

— Так. Уся справа в цій клятій спідній білизні! Здається, я схудла, і тепер вона не бажає триматися там, де мусить! Чорт забирай!