Ральф розреготався:

— Ти побачила це в моїй аурі?

— Можливо. Тепер я ні в чому не певна. А хто він такий?

— Розповім коли-небудь іншим разом. Ходімо.

Взявши жінку за руку, Ральф повів її до дуба, під яким закінчувалися сліди Атропоса, — до все дужчого смороду тління, який був візитівкою карлика.

Розділ двадцять п’ятий

Розділ двадцять п’ятий

1.

Стоячи під дубом, вони розглядали землю. Луїза напружено покусувала нижню губу.

— Нам дійсно необхідно спуститися вниз, Ральфе?

— Так.

— Але навіщо? Що ми повинні зробити? Забрати те, що він украв? Убити його? Що саме?

Ральф не знав… Але був упевнений, що зрозуміє, вони обоє зрозуміють, коли прийде час.

— Гадаю, зараз нам краще не думати, а діяти, Луїзо.

Блискавка діяла, немов потужна й жорстока рука, перекинувши дерево й утворивши величезний провал під коренем із західного боку. Для чоловіка або жінки рівня шот-таймерів ця яма здалася б тісним і, можливо, моторошним провалом із краями, що обсипаються, і переплетеними, настовбурченими коренями, схожими на змій, але Ральф і Луїза не побачили в ній нічого незвичайного.

«Дитина з розвиненою уявою могла б побачити більше, — подумав Ральф. — Ця темна заглибина навела б її на думку про піратський скарб… сховок… печеру тролів».

Але Ральф сумнівався, що навіть шот-таймерівська дитина з багатою уявою помітила б невиразне червонувате світіння, що виходило із землі, або зрозуміла 6, що поплутане коріння насправді є сходинками, які ведуть у невідоме (і, безсумнівно, неприємне) місце.

«Ні… Навіть дитина-фантазер не побачить цього… Хоча, може, й відчує».

Правильно. А відчувши, якщо є хоч кілька звивин у голові, він (або вона) втече звідси, немов за ним женуться всі демони пекла. Так і вчинили б Ральф і Луїза, якби вони могли керуватися здоровим глуздом. Але гребінець Джо Вайзера, брильянтові сережки Луїзи та й втрата власного місця у Визначеності не дозволяли Ральфові піти. І звичайно ж, Елен (можливо, й Наталі) і дві тисячі людей, які зберуться в Громадському центрі сьогодні ввечері. Луїза права. Від них чекали якихось дій, і якщо вони здадуться зараз, то готову булочку вже ніколи не спекти заново.

«Це і є мотузки, — подумав він. — Ті канати й ті сили, за допомогою яких нас і використовують як гвинтики величезного механізму».