Ральф і Луїза помахали у відповідь.

Лисі лікарі ввійшли усередину й зачинили за собою двері.

Луїза втерла сльози й обернулася до Ральфа:

(— І все? Це все?)

Ральф кивнув.

(— І що нам тепер робити?)

Ральф зігнув руку:

(— Можу я провести вас додому, пані?)

Посміхаючись, вона взяла його під руку:

(— Спасибі, сер. Звичайно, можете).

Вони вийшли зі Строуфорд-парку, повертаючись на рівень шот-таймерів, зісковзуючи вниз на своє звичне місце в ієрархії без поспіху й нервозності — навіть не усвідомлюючи, що це відбувається, поки воно не відбулося.

8.

Деррі стогнав від паніки й потів від збудження.

Завивали сирени, люди викрикували з вікон другого поверху в пошуках друзів, що проходили по тротуару, а на кожному перехресті збиралися юрби цікавих, що видивлялися на пожежу.

Ральф і Луїза не звертали уваги на шум і метушню навколо них. Вони повільно піднімалися по Ап-майл-гілл, з кожним кроком відчуваючи все більшу втому, — здавалося, виснаження навалювалося на них мішками, повними піску. Калюжа білого світла, що позначала паркувальний майданчик біля «Червоного яблука», здавалася неймовірно далекою, хоча Ральф знав, що до неї всього три невеликих квартали.

Але що ще гірше, від ранку похолодало ступенів на п’ятнадцять, до того ж посилився вітер, а вони були одягнені зовсім не на таку погоду. Ральф підозрював, що це означало перший справжній осінній бал і кінець бабиного літа.

Фей Чепін, Дон Візі й Стен Еберлі квапилися їм назустріч, — мабуть, ішли в бік Строуфорд-парку. Польовий бінокль, у який Дон іноді спостерігав за приземленням літаків, висів на шиї Фея. А зважаючи на Дона, лисіючого й огрядного, їхня подібність із більш відомим тріо була просто неминуча. «Три коміки Апокаліпсису», — подумав Ральф і посміхнувся.

— Ральфе! — вигукнув Фей. Він часто дихав. Вітер раз у раз здував волосся йому на чоло, і Фей нетерпляче відкидав його назад. — Уявляєш, Громадський центр вибухнув! Хтось скинув бомбу з легкого літака! Ми чули, що загинуло близько тисячі людей!

— Я чув те саме, — похмуро погодився Ральф. — Ми з Луїзою щойно з парку. Знаєш, звідти центр прекрасно видно.

— Господи, я знаю це, я прожив у Деррі все своє кляте життя. Як ти гадаєш, куди ми йдемо? Ходімо назад з нами!