— А як же дитина? Як же Елен, якщо на те пішло? Наталі — єдине, заради чого вона живе. Невже Елен не заслуговує від мене нічого кращого, ніж порушена обіцянка?

— Мене не хвилює, на що заслуговує вона! На що заслуговує будь-яка людина! — крикнула Луїза, а потім її обличчя зморщилося. — Ні, думаю, мене це хвилює. Але як же ми, Ральфе? Невже «ми» не береться до уваги? — Її очі, темні, чарівні, іспанські очі благально дивилися на нього. Якщо він довго дивитиметься в них, так легко буде розридатися, — тому Ральф відвів погляд.

— Я однаково зроблю це, люба. Наталі повинна мати те, що ми з тобою вже прожили, — ще сімдесят років, днів і ночей.

Луїза безпомічно дивилася на чоловіка, але більше не намагалася зупинити його. Вона залилася слізьми.

— Дурний, старий упертюх!

— Звичайно, — погодився він, піднімаючи обличчя Луїзи за підборіддя. — Але я дурний, старий упертюх, що тримає своє слово. Ходімо зі мною. Я не проти.

— Добре, Ральфе. — Луїза ледь чула свій голос, усередині в неї все похололо. Її аура майже повністю стала червоною. — Що це буде? Що має статися з нею?

— Її мусить збити зелений «форд-седан». Якщо я не займу її місце, дівчатко розмажуть по Гарріс-авеню… А Елен буде дивитись, як це відбувається.

16.

Поки вони йшли до «Червоного яблука» (спершу Луїза відставала, потім бігла навздогін, але перестала, зрозумівши, що такий трюк не зупинить його), Ральф розповів їй ту дещицю, яку зміг. У Луїзи теж збереглися деякі спогади про перебування під поваленим грозою деревом — спогади, які до сьогоднішнього ранку вона вважала сном, — але її не було поруч під час останньої сутички Ральфа з Атропосом. Ральф розповів їй про це зараз — про випадкову смерть Наталі, обіцяну Атропосом, якщо Ральф і далі заважатиме його планам. Він повідомив їй, як вирвав у Клото й Лахесіса обіцянку, що в цьому випадку Атропоса переграють і Наталі буде врятована.

— Я здогадувався, що… рішення було ухвалене… майже на вершині цієї божевільної… вежі… про яку вони весь час торочили. Можливо… на самісінькому вершечку. — Ральф задихався, серце його билося частіше, ніж будь-коли, але він вважав, що спричинилися до цього, швидше за все, швидка ходьба й спекотний день; страх трохи попустив його. У цьому йому допомогла розмова з Луїзою.

Тепер Ральф уже бачив «Червоне яблуко». За півкварталу від магазину на автобусній зупинці, немов генерал, що інспектує війська, стояла місіс Перрін. Поруч був навіс зупинки — затінок, однак місіс Перрін уперто ігнорувала його. Навіть на яскравому сонячному світлі Ральф бачив, що аура старенької й далі того ж сірого відтінку форми курсантів Вест-Пойнту, як і в жовтневий вечір 1993 року. Ні Елен, ні Наталі ще не було видно.