Протягом якоїсь миті вона відчуває, як замерехтіло Місячне Коло, але потім музика в її свідомості — музика, що якусь мить звучала так ясно і так радісно — стихає. Лізі розплющує очі. Вона розпачливо хоче побачити свій дім, але величезна сіра скеля та щасливі дерева досі тут. Дивні зорі досі світяться в небі, лише сміюни тепер замовкли й моторошне шелестіння кущів притихло, і навіть дзвінок Чакі Дж. припинив своє судорожне теленькання, бо Довгий хлопець зупинився послухати, й увесь світ, здається, стримує своє дихання і слухає разом із ним. Він тут, не далі як за півсотні футів ліворуч від них; тепер Лізі чує його навіть нюхом. Він пахне, як пахне повітря у старих нужниках або отруйна суміш випарів поганого віскі та сигаретного диму, яку їй доводилося іноді вдихати, коли вона обертала у дверях ключ і заходила до дешевої кімнати в мотелі, або обпісяні пелюшки доброї матінки, коли вона була вже стара й заражена старечим божевіллям; він зупинився за найближчою шеренгою закоханих дерев, на короткий час урвав свій біг у лісовому тунелі, й, о святий Боже, вони не йдуть звідси, вони не повертаються додому, вони з якоїсь причини застрягли тут.

Шепіт Скота тепер стає таким тихим, що він ніби й нічого не каже. Якби не слабке ворушіння його губів, що доторкаються до чутливої шкіри на її вусі, вона подумала б, що це телепатія.

— Це африканка, Лізі, — деякі речі іноді допомагають, а іноді — навпаки. Ідеться про речі, які можуть згортатися. Я не знаю чому, але це так. Покинь африканку, Лізі.

Лізі випускає африканку з рук і дозволяє їй упасти на землю. Вона падає з дуже-дуже тихим шарудінням (як аргументи проти божевілля, що падають кудись на найглибше дно), але Довгий хлопець його почув. Вона відчуває, як його незбагненні думки змінюють напрямок; відчуває на собі огидний тиск його безумного погляду Одне з дерев тріщить так гучно, ніби щось у ньому вибухає, коли таємнича проява починає обертатися, і вона, Лізі, знову заплющує очі й бачить тепер кімнату для гостей так виразно, як ще ніколи нічого не бачила у своєму житті, бачить її з якимось розпачливим напруженням і крізь досконале збільшувальне скло жаху.

— Час, — шепоче Скот, і відбувається дивовижна річ.

Вона відчуває, як повітря вивертається сподом назовні. Зненацька вона чує голос Генка Вільямса, який співає «Джамбалаю». Він співає

14

14

Він співав тому, що телевізор був увімкнений. Вона пригадала тепер усе так ясно, як ніколи нічого не пригадувала у своєму житті, і запитувала себе, як вона могла про це забути.