— Мабуть, телепатія.
— А тепер йому ліпше?
Западає тривала мовчанка. І коли вона вже думає, що він не відповість, він відповідає.
— Можливо, — каже він. — Але він глибоко… отут. — Скот доторкається до власної голови, показуючи, як думає Лізі, на якусь травму мозку. — Іноді… це заходить дуже далеко.
— І тоді вони приходять і сидять тут? Загортаються в простирадла?
Жодної відповіді від Скота. Найбільше вона боїться тепер утратити ту крихітну його частину, яку вона віднайшла. Вона не потребує, аби хтось їй сказав, як легко це може статися; вона це відчуває. Про це знає кожен нерв у її тілі.
— Скоте, я думаю, тобі вже час додому. Я думаю, саме тому ти так добре тримався протягом усього грудня. І саме тому ти взяв сюди африканку. Її важко не помітити, навіть у темряві.
Він дивиться вниз, ніби бачить її вперше, а тоді слабко всміхається. — Ти завжди… рятуєш мене, Лізі, — каже він.
— Я не знаю, про що ти…
— Нешвіл. Мені тоді було дуже кепсько. — З кожним словом він, схоже, набуває жвавості. Вона вперше дозволяє собі відчути реальну надію. — Я заблукав у темряві, і ти мене знайшла. Мені було жарко — так жарко! — і ти дала мені льоду. Ти пам’ятаєш?
Вона пам’ятає ту іншу Лізу
і як Скот несподівано перестав тремтіти, коли вона поклала грудочку льоду на його закривавлений язик. Вона пам’ятає, як забарвлена в колір кока-коли вода капала з його брів. Вона пам’ятає все.
— Звісно, я пам’ятаю. А зараз ходімо звідси.
Він хитає головою, повільно, але рішуче.
— Це надто важко. Іди сама, Лізі.
— Невже ти думаєш, я піду без тебе?
Вона люто блимає очима, зрозумівши, що плаче лише тоді, коли сльози починають випікати їй очі.
— Тобі це буде неважко — зроби так, як тоді, коли ми прийшли сюди з Нью-Гемпширу. — Він говорить терпляче, але досі дуже повільно, так, наче кожне слово має велику вагу, і він умисне вдає, ніби не розуміє її. Вона майже переконана в цьому. — Лише заплющ очі… зосередься на тому місці, звідки ти прийшла…