Він розпалює вогонь на кухні, підкинувши в піч кілька дубових полін із ящика для дров, і стелить їм імпровізовану постіль на лінолеумі — повітряний матрац і кілька ковдр. Коли вони лягають, він бере її в обійми.

— Я боюся заснути, — признається вона. — Я боюся, що, коли прокинуся вранці, вогонь у печі вже погасне, а ти знову відійдеш.

Він хитає головою.

— Зі мною все гаразд. Це минуло — на якийсь час.

Вона дивиться на нього з надією і сумнівом.

— Ти й справді це знаєш чи кажеш так для того, щоб утішити свою маленьку дружину?

— А ти як гадаєш?

Вона думає, що хоч той Скот, із яким вона жила, починаючи з листопада, і не був привидом, а проте їй однаково важко повірити в таке дивовижне перетворення.

— Тобі начебто краще, але хіба одне моє бажання може творити такі чудеса?

У печі стріляють дрова, і вона підстрибує. Він пригортає її міцніше. Вона припадає до нього з якоюсь розпачливою відчайдушністю. Під ковдрами тепло; тепло в його обіймах. Крім нього, їй більше нічого не треба в цій темряві.

Він каже:

— Ця… ця хвороба, яка завдала стільки горя моїй родині… вона приходить і відходить. Коли вона відходить — це так, ніби тебе відпустила судома.

— Але вона знову прийде?

— Мій батько нічого не знав про ту частину, яка відходить. Мене тягло… в те місце, де ти мене знайшла… раніше… двічі. Уперше це сталося за рік до того, як ми зустрілися. Того разу мене врятувала пиятика та рок-музика. Удруге…

— У Німеччині, — сказала вона без найменшого сумніву в голосі.

— Так, — погодився він. — Того разу ти мене врятувала, Лізі.

— Як близько, Скоте? Як близько була від тебе ця халепа в Бремені?