— Дуже близько, — просто відповідає він, і від його слів у неї мороз іде поза шкірою. Якби вона втратила його в Німеччині, вона втратила б його назавжди. Mein Gott. — Але то був тихий легіт супроти цього останнього випадку. Це був ураган.

Вона хотіла б запитати його про ще дещо, але найбільше їй хочеться просто тримати його й вірити йому, коли він каже, що, можливо, все буде гаразд. Так само ми віримо лікареві, думає вона, коли той каже, що рак відступає й уже ніколи не повернеться.

— Але зараз із тобою все гаразд.

Їй треба, щоб він іще раз це підтвердив. Їй конче треба.

— Атож. Я міцно стою на ногах, як то кажуть.

— А… він?

Їй не треба нічого уточнювати. Скот знає, про що вона каже.

— Він давно вже знає мій запах і знає форму моїх думок. Після стількох років ми практично можемо вважати себе старими друзями. Він міг би, мабуть, мене забрати, якби хотів, але це коштувало б йому певних зусиль, а той хлоп’яга ледачий. Але також… щось охороняє мене, щось на світлій стороні рівняння. Бо існує й світла сторона, ти знаєш. Ти не можеш цього не знати, бо ти її частина.

— Колись ти мені сказав, що міг би його покликати, якби захотів. — Вона каже це дуже тихо.

— Так, міг би.

— И іноді тобі хочеться покликати його. Правда ж?

Він не заперечує, а надворі вітер виє, виспівуючи довгу холодну ноту під дахом і карнизами. Але тут, під ковдрами, біля кухонної печі, тепло. Їй тепло з ним.

— Залишайся зі мною, Скоте, — каже вона.

— Я залишуся, — відповідає він. — Я залишатимуся з тобою доти

16

16