Лізі сиділа, напружено випроставшись, за кермом. Тепер вона дозволила собі трохи розслабитися, відкинувшись на шкіряне сидіння водія. Він попросив, щоб вона називала його Г’ю. Отже, вони знову друзі. Їй однаково треба бути пильною, але схоже, що все залагодиться.

— Я прийшла її навідати — ми сиділи в патіо, — і зненацька вона просто прийшла до тями, от і все.

«Прийшла кульгаючи й без краватки, але в усьому іншому — о’кей», — подумала Лізі й ледве спромоглася придушити в собі шалений вибух сміху На протилежному березі озера спалахнула блискавка. У голові в неї теж творилося щось подібне.

— Ніколи про таке не чув, — сказав Г’ю Олберніс. Це було не запитання, тому Лізі промовчала. — І як же вам пощастило вийти з лікарні?

— Пробачте, не зрозуміла?

— Як ви змогли пройти через приймальню крила Еклі? Хто вас випустив?

«Реальність — це Ральф», — нагадала собі Лізі. Намагаючись говорити так, щоб у її голосі пролунав лише легкий подив, вона сказала:

— Ніхто нас не просив щось підписувати, нічого подібного. Усі здавалися дуже заклопотаними. Ми просто вийшли — та й по всьому.

— А як же двері?

— Вони були відчинені, — сказала Лізі.

— Бути такого… почав Олберніс, але на цьому замовк.

Лізі чекала подальших запитань. Вона була певна, що вони будуть.

— Медсестри знайшли кільце від ключів і капці. І пару кедів зі шкарпетками в них.

На якусь мить думки Лізі затрималися на кільці від ключів. Вона тільки тепер усвідомила, що решта її ключів теж загублені, й, либонь, буде ліпше, якщо доктор Олберніс про це не знатиме.

— Я маю запасного ключа під бампером мого автомобіля в магнітному ящичку. А щодо тих, які були на моєму кільці… — Лізі примусила себе засміятися майже щирим сміхом. Вона не знала, чи їй це вдалося, але принаймні Аменда зблідла не дуже. — Мені було б дуже прикро, якби вони загубилися. Сподіваюся, ваші працівники збережуть їх для мене.

— Звичайно, але ми повинні оглянути міс Дебушер. Існують певні проблеми, якщо ви хочете, щоб ми передали її під вашу опіку.

З голосу доктора Олберніса можна було зробити висновок, що це жахлива ідея, але запитання в його репліці не було. Лізі було нелегко, але вона чекала. По той бік озера Касл-Лейк небо знову стало непроникно чорне. Насувалася ще одна гроза. Лізі дуже хотілося закінчити цю розмову, перш ніж вона вдарить, але вона чекала. У неї було таке враження, що вона й Олберніс досягли критичного пункту.

— Лізі, — сказав він нарешті, — чому ви й ваша сестра залишили своє взуття?

— Я, власне, не знаю. Аменда дуже наполягала, щоб ми негайно пішли, щоб ми пішли босими і щоб я залишила там свої ключі…