Лізі лише кивнула головою. Вона не могла собі довірити сказати нехай там що.

— Але коли він це зробив? Після того останнього разу, коли я заспівала своєї пісні? Чи після того останнього разу, коли я бачила його в Гавані Південного Вітру? Яку він називав Місячним Кругом?

Лізі не визнала за потрібне її поправляти.

— Він заморочив голову лікареві на ім’я Г’ю Олберніс. Олберніс погодився, що з тобою можуть бути проблеми, коли переглянув твою історію хвороби, і коли ти відключилася цього разу, він оглянув тебе й прийняв. Ти про це не пам’ятаєш? Нічого не пам’ятаєш?

— Ні.

Лізі взяла мобільник і подивилася на номер на почасти запотілому вітровому склі.

— Я не маю найменшого уявлення, що я скажу йому, Мендо.

— А що сказав би йому Скот, маленька?

Маленька. Знову вона назвала її так. Ще один душ, шалений, але тривалістю не довше двадцяти секунд, замолотив по даху автомобіля, й поки він торохтів, Лізі зловила себе на тому, що пригадує всі ті виїзди Скота на публіку, коли вона супроводжувала його, — він називав їх кабріолетами. За винятком знаменних подій у Нешвілі 1988 року, вона, як їй здавалося, завжди втішалася цими поїздками, а чом би й ні? Він казав їм те, що їм хотілося почути; її обов’язком було лише всміхатися та плескати в долоні в потрібних місцях. Ну, ще іноді їй доводилося розтуляти рота й казати: «Дякую». Іноді вони давали йому всілякі сувеніри, й тоді він передавав їх їй, і вона мусила їх тримати. Іноді їх фотографували, а іноді були такі люди, як Тоні Еддінґтон — Тоней, — чиїм обов’язком було описати таку подію, й іноді вони згадували про неї, а іноді — ні, іноді писали її ім’я правильно, а іноді — ні, а одного разу її назвали Старою Подругою Скота Лендона, й це було добре, усе було добре, бо вона ніколи не метушилася, вона воліла бути якомога менш помітною, але вона була не такою, як та дівчинка з оповідання Сакі,[72] уміння швидко зорієнтуватися в розмові було не її фахом і…

— Послухай, Амендо, якщо ти думаєш, Скот мені тут допоможе, ти помиляєшся, я не маю найменшого уявлення про те, що він сказав би в такому разі. Чому б тобі просто не зателефонувати докторові Олбернісу й не сказати йому, що з тобою все о’кей…

Кажучи це, Лізі спробувала повернути їй мобільник, але Аменда притиснула свої покалічені руки до грудей жестом протесту.

— Те, що я скажу, не матиме ніякої ваги. Я божевільна. А ти не лише жінка при здоровому глузді, а й удова славетного письменника. Тож зателефонуй йому, Лізі. Прибери доктора Олберніса з нашої дороги. І зроби це тепер.