«Як ти гадаєш, що подумав би пан Гарсон Форей, якби прочитав про це в одній із моїх книжок? — запитав Скот, відгортаючи волосся з лоба (воно одразу ж упало назад, звичайно). — Чи не надіслав би він мені факс, написавши — твій сюжет тріщить, старий друже?»

Лізі, водночас потішена його роздратуванням і майже до абсурду зворушена думкою про Ральфа, який прийшов додому після всіх цих років (і Бог знає, яких пригод), погодилася, що Гарсон, мабуть, саме так і написав би.

Скот вихопив у неї з рук газету, якусь мить дивився сердитим поглядом на фотографію Ральфа, який мав дуже спортивний вигляд у своєму новому нашийнику та з хусточкою кольору пейслі на шиї, потім відкинув її вбік. «Я скажу тобі дещо, Лізі, — промовив він. — Авторам романів часто доводиться дуже нелегко. Реальність — це Ральф, який приходить додому після трьох років блукань по світу, і ніхто не знає, як йому це вдалося. Але автор романів не може розповісти таку історію! Бо вона тріщить у своєму сюжеті, старий друже!»

Виголосивши цю діатрибу, Скот, наскільки вона пам’ятає, сів за стіл і переписав ті сторінки, на які йому було вказано.

Розважальна музика стихла.

— Місіс Лендон, ви ще тут? — запитала Кассандра.

— Я ще тут, — відповіла Лізі, почувши себе набагато спокійніше.

Скот мав рацію. Реальність — це пияк, який купує лотерейного білета, виграє по ньому сімдесят мільйонів доларів і ділиться цими грішми зі своєю улюбленою барменшею. Це дівчинка, яку витягли в Техасі живою з колодязя, в якому вона просиділа шість днів. Це школяр, який упав із балкона шостого поверху в Канкуні і зламав собі лише зап’ясток. Реальність — це Ральф.

— Я вас з’єдную, — сказала Кассандра.

Почулося подвійне клацання, потім Г’ю Олберніс — дуже стурбований Г’ю Олберніс, так їй здалося, але без жодних ознак паніки — сказав:

— Місіс Лендон? Де ви тепер?

— У дорозі до будинку сестри. Ми там будемо через двадцять хвилин.

— Аменда з вами?

— Так.

Лізі вирішила тільки відповідати на запитання й нічого не говорити від себе. Якійсь її частині було страшенно цікаво, якими ж будуть ці запитання.

— Місіс Лендон…

— Лізі.

— Лізі, сьогодні в Ґрінлоні багато людей переживають неабияку тривогу, це, зокрема, доктор Стайн, черговий лікар, медсестра Барел, яка відповідає за крило Еклі, і Джош Фелан, керівник нашої невеличкої, але зазвичай дуже ефективної рятувальної команди.

Лізі вирішила, що це водночас і запитання — Що ви вчинили? — і звинувачення — Ви сьогодні налякали до смерті моїх людей! — а тому визнала за ліпше відповісти на нього. Але коротко. Бо дуже легко викопати собі яму, а потім упасти в неї.