— Щодо ключів, то, можливо, вона боялася детектора на метал, — сказав Олберніс. — Хоча, зважаючи на її стан, я здивований, що вона навіть… та менше з тим, кажіть далі.

Лізі відірвала погляд від буревію, який швидко наближався, підмітаючи та поливаючи дощем пагорби по той бік озера Касл-Лейк.

— Ти пам'ятаєш, чому ти захотіла, щоб ми пішли босі, Амендо? _ запитала вона, простягуючи їй мобільник.

— Ні, — голосно відповіла Аменда, а тоді додала: — Пам’ятаю тільки, що мені хотілося відчути під ногами траву. М’якеньку траву.

— Ви все чули? — запитала Лізі в Олберніса.

— Щось там про м’якеньку траву.

— Атож, але, певно, була й інша причина. Вона дуже наполягала.

— І ви зробили так, як вона попросила?

— Вона моя старша сестра, Г’ю, — вона справді моя старша сестра. Крім того, мушу признатися, я була надто збуджена від того, що вона повернулася на планету Земля, й просто не могла обміркувати все цілком тверезо.

— Але я — ми — повинні її побачити й переконатися, що це справжнє одужання.

— Я привезу її на обстеження завтра, це буде гаразд?

Аменда хитала головою так енергійно, що її волосся розвіялося, очі збільшилися від тривоги. Лізі стала кивати їй у відповідь не менш енергійно.

— Цілком, — відповів Олберніс. Лізі відчула полегкість у його голосі, справжню полегкість, і їй стало не по собі, що вона брехала йому. Але треба ж було якось викручуватися із ситуації. — Я міг би приїхати до Ґрінлона завтра близько другої пополудні й поговорити з вами обома. Влаштовує?

— Це буде о’кей.

Якщо ми будемо ще живі завтра обидві.

— Отже, домовилися, Лізі. Мені спало на думку, що…

Але цієї миті прямо над ними з під-хмар вихопилася яскрава, мов розжарене залізо, стріла блискавки і вдарила в щось на протилежному боці шосе. Лізі почула тріск, а також запах водночас електрики й чогось смаленого. Вона ще ніколи у своєму житті не була так близько від блискавки. Аменда зойкнула, але її зойк майже цілком розчинився у страхітливому гуркотінні грому.