— Що ви зробили з мамою?

— З нею все добре, — каже чоловік із червоними губами. — Де твій мобільний телефон? У такої красивої дівчинки, як ти, має бути свій мобільний телефон. Адже стільком друзям потрібно дзвонити, зі стількома потрібно листуватися. Він у тебе в кишені?

— Н-н-ні. Нагорі. У кімнаті.

— Ходімо, візьмемо його, — каже Морріс. — Ти зробиш один дзвінок.

42

42

Піту виходити на В’язовій вулиці, за два квартали від будинку, й автобус уже майже під’їхав до зупинки. Він уже йде до передніх дверей, коли його мобільник починає дзижчати. Коли він бачить у маленькому віконці усміхнене обличчя сестри, на нього накочує таке відчуття полегшення, що ноги його підкошуються, і він змушений схопитися за одну з ручок.

— Тіно! Я буду за…

— Тут якийсь чоловік! — Тіна плаче так сильно, що він насилу розуміє її слова. — Він був у будинку! Він…

Потім вона зникає, і він упізнає голос, який змінює її.

— Привіт, Пітере, — говорить Червоні Губи. — Ти вже їдеш?

Він нічого не може відповісти. Його язик прилип до піднебіння. Автобус зупиняється на розі В’язової і Брекенридж-терас, його зупинка, але Піт не рухається з місця.

— Можеш не відповідати. І можеш не йти додому, бо там нікого не буде.

— Він бреше! — кричить Тіна. — Мама…

Її голос змінюється вереском.

— Не чіпай її! — говорить Піт. Ніхто з пасажирів автобуса не відривається від газет або гаджетів і не звертає на нього уваги, тому що він не може говорити голосніше. — Не чіпай мою сестру.

— Не буду, якщо вона заткнеться. Їй краще мовчати. І тобі краще мовчати й слухати мене. Але спочатку тобі потрібно відповісти на два питання. Ти дзвонив у поліцію?

— Ні.

— Ти кому-небудь дзвонив?