— Ти ще маєш час спакувати валізу, якщо хочеш, — запропонував він. — Ми будемо в аеропорту за сорок хвилин, якщо я гнатиму так швидко, як тоді, коли тільки одружився з твоєю матір’ю. Знайди її дорожню сумку, Дорі.

— Мамо, — гукнула Еллі. Рейчел повернулася до неї. На обличчі дівчинки виступив легкий піт.

— Що, сонечку?

— Будь обережною, мамо.

49

На тлі захмареного неба дерева бовваніли всього-на-всього розмитими тінями. Їх лише злегка освітлювали вогні аеропорту, що був поблизу. Луїс припаркував машину на Мейсон-стрит, з якою межував південний бік «Привітного краєвиду». Сильний вітер заледве не виламував дверцята авто. Луїсові довелося з силою надавити на них, щоб зачинити. Буревій смикав чоловіка за куртку, коли Луїс відчинив багажник і дістав шматок брезенту, в який було загорнуто інструменти. Чоловік перебував у відрізку темряви між двома ліхтарями. Він стояв на бордюрі з клунком у руках і уважно подивився на дорогу, перш ніж іти до кованої огорожі, котра окреслювала територію цвинтаря. Луїс не хотів, аби його бачили, він остерігався навіть тих, хто, побіжно зиркнувши в його бік, забув би за мить про дивного незнайомця. Поруч з Луїсом безперервно скрипіли на вітрі гілки старого в’яза, що скидалося на стогін жертви лінчування. Боже, він так боявся. Попереду в нього зовсім не пекельна робота, ні — робота на нього чекала просто скажена.

Жодної машини. По всій Мейсон-стрит стояли ліхтарі. Вони кидали рівні світлі кола на тротуар, яким удень після уроків у Фермуйзькій середній школі хлопці ганяли на великах, а дівчата стрибали на скакалках і грали в «класи». Ніхто і ніколи не помічав цвинтаря, за винятком хіба що Гелловіну, коли це місце набувало особливого шарму. Тоді вони наважувалися перетнути вулицю та повісити паперові скелети на високу огорожу. Усі вони реготали зі старих жартів: Це найпопулярніше місце в місті. Люди просто вмирають, як хочуть потрапити сюди. Чому не можна сміятися на цвинтарях? Бо тут у всіх покійницький настрій.

— Ґейдж, — пробурмотів Луїс. Ґейдж був тут, за тією кованою огорожею, несправедливо ув’язнений під товщею темної землі, і це був не жарт. «Ґейдже, я тебе звідти витягну, — думав він. — Витягну тебе, синку. Витягну або помру».

Луїс перетнув вулицю з важким клунком у руках, ступив на бордюр, знову роззирнувся навколо та перекинув інструменти через огорожу. З тихим дзенькотом вони впали на землю. Витерши руки, Луїс пішов геть. Він подумки відзначив це місце. Навіть якщо він раптом забуде, де це було, все, що йому треба буде зробити, це пройти вздовж огорожі до місця навпроти свого «Цівіка».