Луїс лежав на землі — цього разу на спині. Йому було цікаво, чи все з ним гаразд, чи готовий він продовжити. Коли ноги врешті перестали бути гумовими, чоловік сів, а потім зістрибнув униз, у могилу. Він посвітив ліхтариком на замок труни та побачив, що той був не просто зламаним, а вщент зруйнованим. Луїс розмахував заступом в нападі сліпої люті, але кожен удар припадав сюди, в яблучко. Кришка труни майже перетворилася на тріски.

Луїс притис ліхтарик ліктем до тіла. Повільно сів навпочіпки. Він обмацав свої руки, наче ловець з трупи циркових акробатів, який чекає, коли настане його час зіграти свою роль у смертельному номері — зловити когось, хто стрибає. Крід намацав отвір у кришці та засунув пальці під нього. Спинився на мить — мить, яку можна було помилково сприйняти як вагання, і відчинив труну власного сина.

50

Рейчел Крід майже вдалося здійснити переліт з Бостона до Портленда. Майже. Вона вилетіла з Чикаго вчасно (що саме по собі було дивом), так само вчасно прилетіла в Лагвардію (ще одне диво), а з Нью-Йорка вилетіла всього на п’ять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом. У Бостон літак прибув із запізненням на п’ятнадцять хвилин — об 11:22. На трансфер їй лишалося всього тринадцять хвилин.

Вона все ще могла встигнути на свій рейс, але автобус-шатл, який курсував між терміналами, спізнювався. Рейчел все чекала — тепер у стані постійної паніки, — переступаючи з ноги на ногу, наче їй треба було до дамської кімнати, та перевішуючи позичену матір’ю сумку з одного плеча на інше.

Коли об 11:25 шатл не прийшов, вона кинулася бігти. У неї були низенькі підбори, та їх висоти вистачало, щоб створити незручності. Вона боляче підвернула щиколотку, тому зупинилася і зняла черевики. Далі Рейчел бігла в одних колготках повз літаки Аллегейнських та Східних авіаліній. Вона важко дихала та ледь не падала від болю в боку.

Власний подих обпікав горло, ріжучий біль сягав усе глибше і глибше. Тепер вона пробігала повз міжнародний термінал, а далі, далеко попереду, виднівся трикутний логотип «Дельти». Влітаючи у двері, вона ледь не згубила одного черевика, та все ж таки примудрилася впіймати її. Була 11:37.

Двоє чергових по посадці витріщалися на неї.

— Рейс 104? — задихаючись, спитала вона. — До Портленда. Уже полетів?

Черговий глянув на монітор позад себе.

— Написано, що досі тут, — мовив він. — Та останнє оголошення про посадку було хвилин п’ять тому. Я їм зателефоную. Треба реєструвати багаж?

— Ні, — видихнула Рейчел і прибрала сплутане, спітніле волосся з обличчя. Серце вискакувало в неї з грудей.